Від долі не втечеш - Аріна Спел

-Вона ніколи не погодиться на таке.

-Ти смішний. Їй знати й непотрібно. Це буде наша маленька таємниця. Від цього буде ще гостріше, ще спекотніше.

Лілі наближається, намагається повиснути на мені. 
А я, телепень, розумію, що мені гидко навіть від думки про це. Перехоплюю її простягнуті руки і тримаю на відстані. 
-Справа в тому, що я також не погоджуся на таке. Цього разу все не так. 
Далі мовчу. Бо якась дико буде казати колишній коханці, що звихнувся на іншій, що втратив весь спокій, що повністю залежний. Що закоханий до нестями. 
-Вибери собі якесь кольє на прощання. Будь-яке, ціна не має значення.

-І браслет.- додає вона, значно повеселішавши. 

-І браслет.- додаю з радісним зітханням. Мала ціна, я боявся гіршого. Сцен. Сліз. - Я піду. Прощавай.

-Мої двері завжди відчинені. Ти ж памʼятаєш? Через рік, два. Не має значення. Поцілунок на прощання можна?

-Не варто, Лілі. Й справді прощавай. На завжди . 
Йду. Швидким кроком повертаюся до зали. 
Іріс нема. Ніде. Сканую поглядом пари, що танцюють, намагаюся впізнати чорну спокусливу сукню. Бачу Кліфа що стоїть під стіною, розмовляючи з якоюсь дівчиною. Та щебече, посміхається , але вигляд у нього стурбований. 
-Де вона?- питаю , коли підходжу.

-Тріснути б тебе добряче.- цідить крізь зуби.- В саду. 
Йду через натовп. Не звертаючи уваги на здивовані погляди.

Вже на подвір’ї відчуваю ледь вловимий запах бузку, що веде в ніч. Слідую за ним. І чую схлипи. Навіть не так , ридання. Вона сидить в дальній альтанці, схованій в самій глуші. І гірко плаче. Серце стискається. Не даю собі час на роздуми. Все потім. Просто підходжу, обнімаю, знерухомлюю. Бо вона чинить опір. Намагається відштовхнути, пнути ногою. І ще сильніше плаче. 
-Вибач.- шепочу.