Учта для гайвороння - Джордж Мартін
— Забагато нині трупів, — зітхнув Старший Брат. — Наш копач могил не знає спокою. Річкові, західняки, північани — сюди вимиває усіх. Чесних і простих, лицарів і наймитів… а ми ховаємо усіх обіч одне одного, хто б не був їхніми панами — Старки чи Ланістери, Чорноліси чи Бракени, Фреї чи Даррі. Такої служби вимагає від нас річка навзамін своїх дарунків, і ми служимо, як уміємо. Інколи знаходиться жінка… або ще гірше — мала дитина. Ті дарунки — найжорстокіші з усіх.
Він обернувся до септона Мерібальда.
— Маю надію, ви знайдете час відпустити нам гріхи. Відколи наскочники вбили старого септона Бенета, не було кому вислухати наші сповіді.
— Мабуть, знайду для вас трохи часу, — відповів Мерібальд. — Лишень сподіваюся, ви нагрішили цікавіше, ніж до минулої моєї з’яви. — Знизу підбрехнув Пес. — Чуєте? Навіть йому тоді було нудно.
Подрік Пейн виглядав здивованим.
— Я думав, тут нікому не можна розмовляти. Ну, не нікому. Братії. Іншим братам, крім вас.
— Нам дозволено порушувати мовчання при сповіді, — посміхнувся Старший Брат. — Важко розповідати про гріхи, мекаючи й теліпаючи головою.
— То септ у Солепанві спалили? — запитав Гайл Добич.
Усмішка Старшого Брата зникла.
— У Солепанві спалили геть усе, крім замку. Бо лише його муровано з каміння. Та містечку з тієї купи каменів стільки ж зиску, як зі старої гнилої шкури. Мені випало лікувати людей, що вижили. Рибалки перевезли їх через затоку, коли пожежі згасли, і вони нарешті завважили за безпечне висадитися на берег. Одну бідолашну жінку зґвалтували з півтора десятки разів, а груди їй… ви, панно, носите чоловічу кольчугу, і я не рятуватиму ваші вуха від жахіть… груди їй було подерто, пожовано і поїдено, мов зубами хижого звіра. Я зробив для неї, що зміг, хоча і не досить. Коли вона лежала при смерті, то проклинала найгірше не тих, хто її ґвалтував, і не те чудовисько, яке жерло її живу плоть — а пана Кінсея Човнара, котрий замкнув браму, щойно розбійники ввійшли до міста, і відсидівся за кам’яними мурами, поки його піддані гинули у муках.
— Пан Кінсей вже старий, — примирливо мовив септон Мерібальд. — Його сини та зяті далеко звідси або й на тому світі, онуки ще малі, до того ж є дві доньки. Що він міг зробити сам проти зграї горлорізів?
«Міг спробувати захистити людей, — подумала Брієнна. — Міг загинути з честю. Старий чи молодий, а правдивий лицар пам’ятає обітниці. Обітниці захищати слабших хоча б і за ціну власного життя.»
— Кажете мудро і доречно, — звернувся Старший Брат до септона Мерібальда. — Коли переїдете до Солепанви, пан Кінсей напевне попросить вас пробачити йому гріхи. Я радий, що ви тут і зможете дарувати йому прощення. Бо я не зміг.
Він відставив кухоль з плавникового дерева і підвівся.
— Скоро дзвонитимуть до вечері. Чи не підете, друзі, до септу зі мною — помолитися про душі добрих людей Солепанви? А потім сядемо зломити хліба та поділити трунок і частунок.
— Радо підемо, — відповів Мерібальд. Пес гавкнув.
Вечеря у септрії видалася Брієнні чи не найчудернацькішою з тих, що вона їла, проте зовсім не відразливою. Страви були прості, але смачні й поживні. Подали паляниці хрусткого хліба, ще теплі з печі, грудки свіжозбитого масла, мед з власних вуликів септрію, а головне — густу юшку з крабів, скойок та трьох різновидів риби. Септон Мерібальд і пан Гайл перехилили по чарі меду, звареного братами, і проголосили його неперевершеним; Брієнна з Подріком вдовольнилися солодким сидром. Не була вечеря також ані мовчазною, ані похмурою. Перед тим, як подали страви, Мерібальд прочитав молитву; поки братія їла за чотирма довгими столами на кобильницях, один з тутешніх мешканців грав на високій арфі, наповнюючи трапезну тихим солодким наспівом. Коли ж Старший Брат відпустив музику попоїсти, брат Нарберт з іншим паламарем по черзі прочитали з «Семикутної зірки».
Врешті-решт читання скінчилося, страви прибрали послушники, чий обов’язок полягав у служінні старшим. Більшість із них були Подрікового віку або молодші, та стрічалися і дорослі чоловіки. Був там і здоровань-гробокопач, стрінутий ними на пагорбі — він ходив незграбною ходою каліки, припадаючи на одну ногу. Коли трапезна спорожніла, Старший Брат попрохав Нарберта провести Подріка та пана Гайла до солом’яників у братській спочивальні.
— Сподіваюся, ви не заперечуєте поділити спільну келію? Вона невеличка, та ви знайдете там усі вигоди.
— Я хочу лишитися з моїм паном, — буркнув Подрік. — Тобто пані.
— Ваші стосунки з панною Брієнною в інших місцях — то між вами і Седмицею, — мовив брат Нарберт, — але на Упокої жінки з чоловіками не сплять під одним дахом, якщо не поєднані шлюбом.
— Ми маємо кілька скромних гостьових хатин для жінок, які нас відвідують — шляхетних паній або селянських дівчат, — мовив Старший Брат. — Вони нечасто бачать ужиток, але ми там прибираємо від бруду та вологи. Чи не дозволите, панно Брієнно, показати вам дорогу?
— Так, дякую. Подріку, йди з паном Гайлом. Ми — гості святих братів. Під їхнім дахом — їхній закон.
Хатини для жінок розташувалися на східному боці острова, понад обширом мокрої грязюки та віддаленими водами Крабової затоки. Тут було холодніше, ніж з боку суходолу, і якось дикіше. Пагорб був вельми крутий, стежка блукала туди-сюди серед бур’янів та шипшини, вивітрених скель, покручених колючих дерев, що відчайдушно чіплялися за кам’янисті схили. Старший Брат приніс ліхтаря освітити шлях. На одному повороті він спинився і мовив:
— Ясної ночі звідси можна бачити вогні Солепанви. Просто через затоку, отам.
Він вказав пальцем.
— Там нічого нема, — відповіла Брієнна.
— Там лишився тільки замок. Утекли навіть рибалки — ті щасливці, що були на воді, коли прийшли наскочники. Вони дивилися, як палають їхні домівки, слухали вереск і плач над затокою, не зважуючись у переляці висадитися на берег. Коли нарешті вони зійшли з човнів, то лише на те, щоб поховати рідних і друзів. Що їм лишилося у Солепанві, крім кісток і гірких спогадів? Вони перебралися до Дівоставу та інших міст.
Він майнув ліхтарем, і шлях продовжився.
—
