Учта для гайвороння - Джордж Мартін
— До світанку жоден з них не оживе, — пообіцяв Хайме. — Але Вишній Батько має більше часу, ніж я. Ви знаєте, хто я такий?
— Вельможа, — мовив здоровань з зіркою на оці.
— Каліка, — додав малий з великою бородою.
— Крулеріз, — проказала жінка, — та ми не крулі, а прості Бідолахи, і ви не зайдете всередину без дозволу їхньої вельможності.
Вона зручніше перехопила шпичасту довбню, а малий здійняв сокиру.
І тут двері позаду них прочинилися.
— Хай мій родич заходить з миром, друзі, — тихо промовив Лансель. — Я на нього чекав.
Горобці розступилися, даючи дорогу.
Лансель виглядав ще змарнілішим, ніж у Король-Березі. Босий, вдягнений у просту, грубо зіткану сорочку нефарбованої вовни, він скидався радше на жебрака, ніж на можновладного господаря замку та земель. Маківку голови Лансель чисто виголив, зате борода на щоках дещо підросла — тепер порівняти її з пушком на бросквині означало б образу для бросквини. Дивним чином борода пасувала до збілілого волосся навколо вух.
— Братику, — мовив Хайме, коли вони удвох опинилися на самоті у септі, — ти, часом, з глузду не з’їхав?
— Ні. Я знайшов віру.
— Де твій батько?
— Поїхав. Ми посварилися. — Лансель став на коліна перед вівтарем іншого свого Батька. — Ти помолишся зі мною, Хайме?
— А якщо помолюся, ще й гарненько, то Вишній Батечко подарує мені нову руку?
— Ні. Але Воїн подарує тобі мужності, Коваль — сили, а Стариця — мудрості.
— А мені потрібна правиця. — Над різьбленими вівтарями височіли семеро богів, тьмяно виблискуючи налощеним деревом у світлі свічок. У повітрі висіли пахощі ладану. — То це ти тут і спиш?
— Щовечора лаштую собі постіль перед іншим вівтарем, і Седмиця дарує мені видіння.
«Баелор Блаженний колись їх теж бачив. Надто коли довго постував.»
— Чи давно ти вже не їси?
— Мене живить моя віра.
— Віра — вона як вівсяна каша. Краще смакує з молоком та медом.
— Я бачив, що ти приїдеш. У видінні ти знав, що я накоїв. Як я грішив. І ти вбив мене за мої гріхи.
— Ти радше уб’єш себе своїм постуванням. Хіба Баелор Блаженний не довів себе голодом до могили?
— Наші життя — лише вогники свічок, так писано у «Семикутній зірці». Здмухнути їх може перший-ліпший подих вітру. Смерть у нашому світі завжди ходить поруч, а на нерозкаяних грішників чекають сім пеклів. Помолися зі мною, Хайме.
— А якщо помолюся, обіцяєш з’їсти хоч миску каші? — Коли родич не відповів, Хайме зітхнув. — Тобі б з дружиною спати, а не з Дівою. Якщо хочеш утримати цей замок, швидше народи собі сина крові Даррі.
— Утримати оцю купу холодного каміння? Я ніколи її не просив. І не хотів. Я лише хотів… — Лансель здригнувся. — Врятуй мене, Седмице… я хотів бути тобою.
Хайме не зумів стримати сміху.
— Краще вже я, ніж Блаженний Баелор! Замкові й маєтностям Даррі потрібен лев, братику. І твоїй малій Фрейці теж. Вона змокає між ніг щоразу, як хтось згадує Твердокаменя. Якщо вона ще не була з ним у ліжку, то скоро опиниться.
— Аби кохала. Зичу їм щастя й радощів у обіймах одне одного.
— Левові, братику, не пасують роги. Ти узяв цю дівчину за дружину.
— Я проказав якісь слова, накинув на неї червону кирею, але то все задля втіхи пана батька. Шлюб утворюється після здійснення на постелі. Короля Баелора змусили одружитися з сестрою Даеною, але вони ніколи не жили як чоловік і дружина, і король розлучився з нею, щойно повінчався на царство.
— Королівству пішло б на користь, якби він заплющив очі й зробив свою справу з королевою. Навіть я знаю досить історії, щоб це розуміти. У кожному разі, тебе аж ніяк не сплутаєш з Баелором Блаженним.
— Не сплутаєш, — погодився Лансель. — То була рідкісна душа. Чиста, безстрашна, невинна, вільна від усього зла цього світу. Я ж є жалюгідним грішником, котрому ще каятися і каятися.
Хайме поклав руку на плече брата у перших.
— Що ти тямиш у гріху, братику? Я вбив свого короля.
— Хоробрий воїн убиває мечем, підступний боягуз — міхом вина. Ми так і парувані, брате лицарю: ти — крулеріз, я — крулетруйник.
— Роберт не був правдивим королем. Хтось навіть скаже, що олені — законна здобич левів. — Хайме відчув під шкірою брата тверді кістки… і ще дещо. Під сорочкою Лансель носив волосяну верету. — Що ж ти такого ще накоїв? За віщо мусиш стільки каятися? Ну ж бо, розкажи мені.
Брат у перших низько схилив голову. Щоками його текли сльози. Іншої відповіді Хайме не потребував.
— Ти вбив короля, — мовив він, — а тоді вграв королеву.
— Я ніколи…
— …не злягався з моєю милою сестрою?
«Ну скажи ж. Кажи!»
— Ніколи не проливав сім’я у її… в її…
— …ступку? — перепитав Хайме.
— …черево, — скінчив Лансель. — Якщо не проливаєшся усередину, то не є зрада. Я подарував королеві розраду по смерті короля. Ти сидів у полоні, твій батько воював у полі, а брат… вона його боялася, і то недарма. Він змусив мене зрадити її.
— Та невже? — «Лансель, і пан Озмунд, і скільки їх іще? Чи жартував Тиріон хоч про Місячка?» — А ти її примусив?
— Ні! Я кохав її. Хотів захистити понад усе в світі.
«Тобто хотів стати мною.» Примарні пальці засвербіли. Того дня, коли сестра прийшла до нього в Башту Білих Мечів, вона спершу благала його відкинути обітниці, а після відмови сміялася і зізналася, що брехала йому тисячу разів. Хайме тоді подумав, що то була незграбна спроба зробити йому боляче, як він робив їй. «Але то була, напевне, єдина правда, що я від неї чув.»
— Не думай погано про королеву! — благав його Лансель. — Адже плоть слабка, брате Хайме. Від нашого гріха не вродилося велике зло. Не вродилося жодного… байстрюка.
— Та вже ж. Байстрюків рідко
