Учта для гайвороння - Джордж Мартін
— Дівчину, — відповіла Брієнна. — Шляхетно уроджену, тринадцяти років, вродливу обличчям, з брунатно-рудим волоссям.
— Сансу Старк. — Ім’я було вимовлене зовсім тихо. — Вважаєте, бідна дитина знаходиться в руках Хорта?
— Дорнієць сказав, що вона тікала до Водоплину. Тімеон — сердюк із «Хвацьких Компанійців», горлоріз, ґвалтівник і брехун… але про неї, гадаю, він мені не брехав. Розповів, що Хорт її викрав і повіз геть.
— Зрозуміло.
Стежка повернула, попереду показалися хатини. Старший Брат назвав їх скромними; такими вони й були — вуликами з каменю, низькими і круглими, без жодного вікна.
— Сюди, — мовив він, показуючи на найближчу хатку — єдину, де з дірки в даху здіймався димок. Брієнна мусила пригнути голову, щоб не побити її на одвірку. Всередині знайшлася земляна підлога, солом’яник для спання, хутра та ковдри для тепла, балійка води, глек сидру, трохи хліба й сиру, невеличке вогнище та два низькі стільці. Старший Брат сів на один і поставив поруч ліхтар.
— Можна мені посидіти трохи? Нам, гадаю, варто побалакати.
— Якщо ваша ласка.
Брієнна розстебнула паса з мечем і повісила на другий стілець, тоді сіла на солом’яник, схрестивши ноги.
— Ваш дорнієць не збрехав, — почав Старший Брат, — але на жаль, ви його неправильно зрозуміли. Ви, шляхетна панно, ганяєтеся не за тією вовчицею. Едард Старк мав двох доньок. Сандор Клеган тікав з другою — молодшою.
— З Ар’єю Старк? — роззявила Брієнна рота від подиву. — Ви знаєте напевне? Сестра панни Санси жива?
— Тоді була жива, — мовив Старший Брат. — А тепер… не знаю. Може, лежить убита серед дітей у Солепанві.
Слова прохромили їй живіт, наче гострий ніж. «Ні, — подумала Брієнна. — Ні, так буде занадто жорстоко.»
— «Може, лежить» — кажете ви. Тобто ви не певні, що…?
— Я певен, що дитина була з Сандором Клеганом у корчмі на перехресті — тій самій, що тримала стара Маша Гедль, поки її не повісили леви. Я певен, що вони рухалися до Солепанви. А далі… вже нічого не певен. Я не знаю, де вона. Не знаю навіть, чи жива. Проте одну річ знаю напевне. Чоловік, на якого ви полюєте, мертвий.
Це був новий удар долі.
— Як він помер?
— Так само, як жив — від меча.
— Ви знаєте напевне?
— Я сам поховав його. Можу розказати, де його могила, коли бажаєте. Я засипав його камінням, щоб падложери не розкопали плоть, і поклав на вершину кургану шолом, щоб позначити місце його останнього упокоєння. То була моя прикра й лиха помилка. Вочевидь, якийсь подорожній знайшов мою позначку і забрав її собі. Ґвалтівник і вбивця у Солепанві був не Сандор Клеган — хоча такий самий лихий і небезпечний. Річковий край повниться стерв’ятниками. Вовками я їх не назву, бо вовки поводяться шляхетніше… і собаки, гадаю, теж.
— Я трохи знаю про цього чоловіка, Сандора Клегана. Він був панцирним слугою принца Джофрі чимало років, і навіть тут ми чули оповідки про його діяння, злі та добрі. Якщо навіть половина з них правдива, то була запекла, змучена душа — грішник, що насміхався з богів та людей. Він служив, але службою не пишався. Перемагав у битвах, та не радів з перемог. Пив, лише щоб потопити біль у морі вина. Нікого не любив і не мав любові інших. Рухала ним лише ненависть. Скоївши безліч гріхів, він не шукав прощення. Інші люди мріють про кохання, про багатство чи славу земну, а ця людина, Сандор Клеган, мріяла лише про те, щоб убити власного брата — вчинити гріх такий страшний, що мене аж трусить від згадки про нього. Та все ж саме ця мрія живила його, підтримувала вогонь його душі. Люта і нещасна істота, що заблукала у пітьмі духовного невігластва, жила надією колись побачити кров брата на своєму клинку… і навіть цю надію вкрав у нього великий князь Оберин Дорнійський, коли штрикнув пана Грегора отруйним списом.
— Ви так кажете, наче вам його шкода, — мовила Брієнна.
— Справді шкода. Ви б теж пожаліли, якби бачили його наприкінці життя. Я набрів на нього на Тризубі, почувши крики й стогони болю. Він благав мене про дарунок милосердя, але я склав обітницю більше нікого не вбивати. Натомість я змочив йому лоба, що аж палав, водою з річки, дав попити вина, наклав припарку на рану, та мої зусилля були запізні й замалі. Хорт помер там, у мене на руках. Мабуть, ви бачили великого чорного огиря у нашій стайні. То був його бойовий кінь, Морок. Блюзнірське ім’я. Ми звемо його Плавником, бо знайшовся він коло річки, наче викинутий водою корч. На жаль, вони зі своїм колишнім господарем надто схожі норовом.
«Кінь!» Вона бачила огиря, чула удари його копит, але нічого тоді не зрозуміла. Лицарських огирів навчали хвицятися і кусатися. У битві вони самі були зброєю — як воїни, що сиділи на них верхи. «Як Хорт.»
— Отже, це правда, — похмуро буркнула вона. — Сандор Клеган мертвий.
— Він нарешті знайшов спокій. — Старший Брат на хвилину замовк. — Ви ще молоді, дитино. Я ж нарахував сорок і чотири роки життя… і гадаю, що принаймні вдвічі старший за вас. Ви не здивуєтеся, що я колись був лицарем?
— Ні, не здивуюся. Ви й зараз більше схожі на лицаря, ніж на святого брата. — Про це ясно проказували широкі рамена, дужі руки, груба кутаста щелепа. — Чому ви кинули лицарське життя?
— Бо я не обирав його для себе. Батько мій був лицарем, і його батько перед ним. Так само і мої брати — всі до одного. Мене навчали битися, відколи завважили досить дорослим, щоб дати до рук дерев’яного меча. Я побачив свою частку війн та битв, і не зганьбив себе у них. Мав я і вдосталь жінок — і з ними зганьбився, бо деяких брав силоміць. Була дівчина, з якою я хотів одружитися — молодша донька дрібного господаря. Та я був третім сином
