Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Вийняти їм язики! — закликав Дужий Вепр.

— Ну тоді відповіді зразу як з відра линуть, — криво всміхнувся Хайме. — Якщо хочете їхньої допомоги, здобудьте їхню любов. Саме так робив Артур Дейн у поході проти Братства Королівської Пущі. Він чесно платив селянам за харчі, переказував їхні скарги королю Аерису, дозволив розширити пасовиська навколо сіл, навіть здобув їм право валити скількісь дерев щороку, а восени брати кілька королівських оленів. Зазвичай лісовий люд по захист і поміч звертався до Тойна. Проте пан Артур зробив для них більше, ніж Братство могло мріяти, і тим перетягнув на свій бік. Решта справи вже не склала клопоту.

— Пан Регіментар мудро кажуть, — відповіла пані Марія. — Ми ніколи не здихаємося тих харцизяк, доки наші посполиті не полюблять Ланселя так само, як колись любили мого батька та діда.

Хайме зиркнув на порожнє крісло свого брата в перших. «Лансель ніколи не вислужить їхню любов молитвами.»

Тим часом пані Амерея закопилила губки.

— Благаю вас, пане Хайме, не кидайте нас! Мій пан чоловік має у вас потребу, і я теж. Нині такі страшні часи. Буває, вночі я з переляку зовсім не сплю.

— Моє місце — поруч з королем, ласкава пані.

— То давайте я приїду! — втрутився Дужий Вепр. — От як дамо ради Водоплинові, то в мене з нудьги руки свербітимуть за новою бійкою. Щоправда, не думаю, що Берік Дондаріон подарує мені гідну забаву. Пригадую його з минулих турнірів. Гарненький був хлопчина, в гарні шовки вбирався. Але сам тонкий та легкий, мало вітром не хитало.

— То було ще до його смерті, — заперечив молодий пан Арвуд Фрей. — Смерть його змінила, кажуть селюки. Тепер його вбивають, а він не помирає. Як з таким битися? А ще ж Хорт! Він убив два десятки людей у Солепанві…

Дужий Вепр гучно зареготав.

— Еге ж! Два десятки гладких корчмарів. Два десятки челядників, що перед смертю обісцялися. Два десятки жебрущих братів, озброєних мисками для милостині. Та не два десятки лицарів. І не мене.

— Лицар у Солепанві таки був, — не вгавав пан Арвуд. — Заховався за мурами замку і дивився, як Клеган зі своїми скаженими псами лютував у його місті. Ви, пане, не бачили, що він там накоїв. А я бачив. Коли звістка досягла Близнюків, я поїхав туди з Гарисом Стогом, його братом Донелом і півсотнею вояків — лучників та щитників. Ми гадали, то Берік вчинив, і сподівалися винюхати його слід. У Солепанві лишився самий замок, а старий пан Кінсей так налякався, що й брами відчинити не хотів — тільки горлав до нас зі стін. А поза стінами геть усе місто обернулося на попіл та кістки. Хорт віддав усі будівлі вогню, людей — мечу, і поїхав геть, регочучи. Жінкам… ви не повірите, що він заподіяв жінкам. Я не казатиму за столом, бо коли побачив на власні очі, мене знудило.

— А я сліз не могла втримати, коли почула, — додала пані Амерея.

Хайме сьорбнув вина.

— Чому ви певні, що то був Хорт?

Описане скидалося радше на справу рук Грегора, ніж Сандора. Так, Сандор мав важку, сувору, брутальну вдачу, але справжнім чудовиськом дому Клеган завжди був його величезний брат.

— Бо його бачили, — відповів пан Арвуд. — Його шолом важко не впізнати і ще важче забути. Чимало людей зуміло вижити і розповісти, що сталося. Зґвалтована дівчинка, кілька хлопців, що поховалися, жінка, яку ми витягли з-під горілого сволока, рибалки, що з човнів бачили тих різників за роботою…

— Не кажіть так, — тихо промовила пані Марія. — Ви ображаєте чесних різників, які годують людей м’ясом. А в Солепанві лютували пекельні звірі в людській подобі.

«Часи зараз такі, звірячі, — подумав Хайме. — Година левів, вовків і скажених собак. Учта для круків та гайвороння.»

— Зла справа, — хитнув головою Дужий Вепр, наповнюючи келиха. — Пані Маріє, пані Амереє! Ваші поневіряння та сердешні муки зворушили мене. Маєте моє лицарське слово: щойно ми здобудемо Водоплин, я повернуся сюди, вистежу Хорта і знищу його задля вашого спокою. Кого-кого, а дужого вепра скажені собаки не злякають.

«А цей мав би лякати.» Обидва чоловіки були чималі на зріст, могутні силою, але Сандор Клеган був на додачу швидший і бився з навіженим завзяттям, якого Лайлові Кракеголу бракувало. Та вочевидь, пані Амерея відчула розраду й полегшення.

— Ви правдивий лицар, пане Лайле! Допомогти жінці у скруті — як це шляхетно!

«Хоч дівою себе не величає, має трохи совісті.» Хайме сягнув по келиха й перекинув його. Лляна скатертина всотала вино, червона пляма поповзла вшир, але застільне товариство прикинулося, що не помітило. «Чемності високого столу» — сказав собі Хайме, та в роті відчув смак поблажливого жалю і рвучко підвівся з місця.

— Прошу ясну пані вибачити мені.

Пані Амерея зачудовано витріщила очі.

— То ви нас залишаєте?! Ще подадуть оленину, а тоді каплунів з цибулею та грибами.

— Пречудові страви, не маю сумніву, та я вже й шматочка не проковтну. Мушу ще побачити мого любого брата у перших.

Хайме вклонився і залишив товариство за вечерею.

У дворі також вечеряли вояки та різна служба. Навколо десятку вогнищ зібралися горобці, гріючи руки у прохолодних сутінках і спостерігаючи, як над вогнем шиплять і тріскотять пухкі ковбаси. Горобців тут було, напевне, з сотню. «Оце ще дармоїди.» Хайме мимоволі спитав себе, скільки ковбас брат відклав у зимові запаси і як збирається годувати горобців далі, коли ті скінчаться. «Взимку їстимуть щурів, якщо не зможуть зібрати ще врожаю.» Та пізньої осені сподівання на новий врожай були марні.

Септ знайшовся у внутрішньому дворищі замку. Семикутна будівля без вікон, викладена наполовину з каміння, наполовину з колод, мала різьблені дерев’яні двері та череп’яний дах. На сходах ґанку сиділо троє горобців; при наближенні Хайме вони підвелися.

— Куди це ласкавий пан поспішає? — запитав один, найменший на зріст, зате з найбільшою бородою.

— Досередини.

— Там моляться їхня княжа вельможність.

— Їхня княжа вельможність є моїм родичем.

— Хай так, мосьпане, — мовив інший горобець, лисий велетень із семикутною зіркою, намальованою на щоці та лобі зверху одного ока. — Тоді ви самі не схочете турбувати вашого родича за молитвою.

—