Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Так, ми служили зброєносцями разом у Кракеголі.

Хайме не зайшов би так далеко, щоб твердити про якусь дружбу між ним і Меретом Фреєм. Коли Хайме тільки прибув, той уже вважався в замку причепою і задиракою до молодших хлопців. «А тоді спробував причепитися до мене…»

— Ваш батько був… вельми дужим чоловіком.

Іншої хвали Хайме на думку не спало. Мерет був повільний, незграбний і тупоголовий, але сили йому справді не бракувало.

— Ви разом билися проти Братства Королівської Пущі, — хлюпнула носом пані Амерея. — Батечко розповідали мені.

«Батечко тобі брехав і дурно вихвалявся, радше сказати.»

— Саме так, пані.

Головні звитяги, скоєні Фреєм у поході проти Братства, полягали в тому, що він підчепив ганебну хворобу від табірної дівки, а потім потрапив у полон до Білої Сарни. Розбійницька королева випалила йому на дупі свій знак і продала за викуп назад Самнерові Кракеголу. Мерет не міг сісти ще два тижні… хоча Хайме сумнівався, що біль у дупі був гіршою карою порівняно з казанами лайна, в яке його вмочили інші зброєносці після повернення. «Хлопчиська — найжорстокіші створіння на землі.» Хайме підхопив золотою рукою келих вина і здійняв над головою.

— На згадку про Мерета, — промовив він. Легше випити за покійного, ніж вигадувати про нього щось хороше.

Після здравиці пані Амерея припинила скиглити, і розмови за столом звернули на вовків — цього разу чотириногих. Пан Данвел Фрей оголосив, що звірів розвелося у околицях більше, ніж міг би пригадати навіть його дідусь.

— Вони втратили останній страх до людей! Цілі зграї нападали на наш обоз дорогою до Близнюків. Лучникам довелося з десяток пригостити стрілами, щоб решта втекла.

Пан Аддам Марбранд розповів у відповідь, що їхня власна валка мала той самий клопіт дорогою з Король-Берега. Хайме тим часом зосередився на страві перед собою, відривав шматки хліба лівицею і так-сяк порав келих з вином правицею. Він спостерігав, як Аддам Марбранд зачаровує дівчину поруч із собою, як Стефон Звихт переповідає битву за Король-Берег шматочками хліба, горіхами та морквинами. Пан Кенос притяг собі на коліна служницю, заохочуючи попестити його ріг. Пан Дермот розважав кількох зброєносців оповідками про лицарське життя в Мокрохащах. Далі за столом Гуго Ванс уже заплющив очі. «Напевне, міркує про таємниці нашого життя, — подумав Хайме. — Чи дрімає від однієї страви до іншої.» Він обернувся до пані Марії.

— Розбійники, що вбили вашого чоловіка… вони були зі зграї князя Беріка?

— Ми так гадали спершу. — Волосся пані Марії трохи побила сивина, але на вроду вона ще лишалася нічогенька. — Вбивці розбіглися хто куди, коли залишили Старокамені. Князь Виплиг вистежив одну їхню купку аж до Ярмаркового, але там загубив. Чорний Вальдер повів за іншими мисливців з хортами до Відьминої Багви. Селяни брехали, що нікого не бачили, та коли їх допитали суворо, то заспівали іншої. Казали про одноокого чоловіка, ще одного у жовтому сіряку… а ще про жінку в киреї з каптуром.

— Жінку? — Хайме здавалося, що Біла Сарна мала навчити Мерета більше не потикатися туди, де можна стріти жінок-розбійниць. — У Братстві Королівської Пущі теж була жінка.

— Я про неї знаю.

«Як не знати, — проказував її голос, — вона ж на моєму чоловікові лишила свою позначку.»

— Але Біла Сарна, кажуть, була молода і вродлива. Ця ж у каптурі — ані те, ані інше. Селяни розповідають, що лице її пошматоване і в рубцях, а в очі жахливо дивитися. Твердять, що саме вона очолює розбійників.

— Очолює?! — В це Хайме було важко повірити. — Але ж Берік Дондаріон і червоний жрець…

— …там не з’являлися, — твердо і впевнено відповіла пані Марія.

— Та Дондаріон давно здох, — втрутився Дужий Вепр. — Гора йому кинджалом в око поцілив. Серед наших людей є такі, що самі бачили.

— Одні кажуть одне, інші — інше, — заперечив Аддам Марбранд. — Хтось твердить, що князя Беріка взагалі вбити не можна.

— Пан Гарвин каже, що ті оповідки — просто брехня. — Пані Амерея накрутила косу на палець. — Він пообіцяв мені голову князя Беріка. Він такий відважний та шляхетний.

Хайме пригадалася голова, яку він показував Пії. У вухах почувся смішок меншого брата: «Куди подівся старий звичай дарувати жінкам квіти?» Саме так запитав би Тиріон. І про Гарвина Бросквина кілька слів би добрав — от лишень «шляхетного» серед них не було б. Бросквинові брати були дебелі, опасисті чолов’яги: товстошиї, червонопикі, галасливі, спраглі до жіноцтва, швидкі на сміх та гнів, але так само швидкі й пробачати. Проте Гарвин, мабуть, упав з іншого бросквинового дерева: твердоокий, мовчазний, без краплі прощення… і смертельний для ворога з келепом у руці. Очолити залогу замку — кращого не знайти, але для кохання — навряд. «Утім… хтозна» — подумав Хайме, роздивляючись пані Амерею.

Челядь саме вносила рибну страву — річкову щуку, спечену в кірці з травами та подрібненими горіхами. Ланселева пані скушувала її, схвалила і наказала перший шмат подати Хайме. Поки йому ставили таріль, Амерея нахилилася через чоловікове крісло і попестила золоті пальці.

— А ви б могли убити князя Беріка, пане Хайме. Ви ж убили Усміхненого Лицаря. Благаю вас, мосьпане! Лишіться з нами і врятуйте нас від Беріка та Хорта!

Її білі пальці без упину гуляли його золотими.

«Невже вона гадає, я ними щось відчуваю?»

— Усміхненого Лицаря, мосьпані, вбив Вранішній Меч. Пан Артур Дейн — лицар, кращий за мене.

Хайме забрав свої золоті пальці й знову обернувся до пані Марії:

— Чи далеко Чорний Вальдер вистежив ту жінку в каптурі та її людей?

— Хорти знову взяли слід на північ од Відьминої Багви, — відповіла старша жінка. — Вальдер божиться, що відстав не більше як на пів-дня, коли вони зникли десь на Перешийку.

— Хай там і згниють! — весело вигукнув пан Кенос. — Якщо буде божа ласка, їх засмокчуть піски або зжеруть левоящери!

— Або сховають жабоїди, — додав пан Данвел Фрей. — Болотники можуть і прихистити ту наволоч у себе. Я б не відкидав таку можливість.

— Та якби ж лише вони, — мовила пані Марія. — Дехто з річкового панства теж злигався з горлорізами князя Беріка.

— Що вже казати про посполитих! — пирхнула її дочка. — Пан Гарвин каже: вони ховають розбійників,