Кохана майстра смерті - Олеся Лис

Що ж з ним таке? Отруєння? Але я ж сама готувала глінтвейн. Там нічого такого не було. Тіло піді мною обм'якає, і я чую тихий подих.

─ Айне! ─ його очі прикриті, я бачу, як тремтять вії в золотистому світлі свічок. ─ Навіщо?

 ─ Джері! Джері! Це не я! ─ плачу, задихаючись. Але він не чує. Груди під моєю щокою роблять останній судомний ривок і опадають.

Я вию пораненою вовчицею. Кричу від болю, від страждань, що на шматки розривають серце.

На мій крик збігаються люди. Я не бачу їх, не усвідомлюю. Вчепившись пальцями в його сорочку, притулившись до все ще теплого тіла, можу лише тільки скиглити, як звір.

Мене силою віддирають від нього.

Я брикаюсь, намагаючись вирватися, дряпаю руки, які тримають мене, фицаюсь ногами…

І… прокидаюся, сідаючи на ліжку. Обличчя заливають сльози, які вже встигли наскрізь промочили подушку.

Я задихаюся від ридань, а горло саднить від криків. В ту ж секунду двері відкриваються, і в кімнату влітає чоловік, за його спиною зі свічкою в руках маячить Гертруда.

─ Айне! ─ кидається він до мене. ─ Що трапилося?

─ Нічого, ─ сиплю у відповідь, відчуваючи, як моє тіло здригається від нестримного плачу. ─ Мені просто наснився сон.

Він сідає на моє ліжко, пригортаючи до себе.

─ Ну, все-все, сон закінчився, ─ гладить мене по спині.

В теплих обіймах я заспокоююся, лише зрідка судорожно схлипую. Леді Гертруда тихо йде, причинивши за собою двері.

─ Залишитися з тобою? ─ тихо питає чоловік.

Мовчки киваю, ні в силах зараз випустити з судорожно стиснутих кулаків край його одягу. Він влаштовується поруч, поверх ковдри і я засинаю знову, так і тримаючи в руках зім'ятий воріт його сорочки.