В тіні янгола смерті - Тарас Завітайло
— От на нечисті рани заживають! — дивувався Бородавка. — Куди тому собаці!
І, дійсно, від рани Жменьки залишився лише шрам, Кулака все ще перев’язував плече, бо Андрій з Бородавкою прикладали до нього якісь чудодійні трави. Никодим уже міг сидіти, але ходити йому ще було важко, хоча він таки вмовив Бородавку налити чарку.
— Ух! — видихнув водяник. — Неправий ти, Степане! От найкращі ліки!
— Це коли кулею зачепить або шаблею дряпне, то з порохом мішай і пий, а коли в живіт ранить, то ні-ні! — заперечив старий характерник, але Никодим лише посміхався.
— У! Сивий! — сказав Вітряк. — Гайда рибу ловити! Я вудку змайстрував!
— Тобі наших сітей мало? Навіщо тобі вудка? — здивувався козак.
— Сома морити буду! — гордо відповів домовик.
Вітряк приніс вудку — товсту довгу тичку, за волосінь слугували три зв’язані між собою тятиви від луків. На чималому гачку висів дохлий чиж.
— У! Як гадаєш, витримає сома? — заклопотано запитав домовик.
Андрій посміхнувся.
— Витримає.
— То ти йдеш? — заметушився Вітряк.
— Ти знаєш, щось неохота.
Вітряк стенув плечима і, заплигнувши в дуб, відштовхнувся веслом від берега.
— А я б пішов, — зітхнув водяник і крикнув Вітрякові: — Вліво бери! Ближче до чортория!
Вітряк кивнув і підплив до вказаного водяником місця, прив’язав човен до якогось корча і закинув вудку.
— От дивак! — сказав Кулака. — І що — візьме?
— Та, — пхекнув водяник, — ні, звичайно!
Погода була чудова, легкий вітерець шелестів очеретами і ганяв легенькі брижі по водній гладі. Козаки і нечисть спорудили на березі ріки хатину з очерету і біля неї вимостили каміння колом для багаття.
— Ех, як же ж хороше тут! Їхати нікуди не хочеться… Ти б хоч поплавок прив’язав! — крикнув Бородавка Вітрякові, але той лише притулив вказівний палець до губ.
— Ну й дурний, — буркнув характерник.
Водяник, зручно вмостившись на вистеленому з очерету ложі, взяв колоду карт.
— Жменько! Кулако! — крикнув він лісовикам, що возилися коло казана, — давайте в «дурня» перекинемося!
Лісовиків умовляти не довелося, вони відразу підсіли до водяника.
— А ви? — запитав Жменька козаків, що сиділи коло берега на колоді.
— Без нас, — відповів Бородавка і звернувся до Андрія: — Коли рушаємо? Водяник майже очухався.
— Думаю, дні через два і рушимо, — відповів козак, — лісовики з нами підуть до Хортиці, хочуть і собі Дуб подивитися, а потім повернуться в Чорний.
— Добро, — погодився Бородавка.
— А скажи, Никодиме, — спитав Жменька водяника, — а чи великі соми тут водяться?
— Буває, і по кілька сажнів, але витягти дуже важко. Та що там соми! Білуги такі трапляються, що й шість козаків ледве піднімуть! А щуки, а коропи! Осетри, стерлядь, лящі! Повно риби. Навесні, як на нерест із моря йде, то й поплавати через неї ніде!
— Багаті тут землі, — зауважив Кулака, — я мед брав прямо з виямків у землі. Бджола скрізь сидить.
— Що правда, то правда, — погодився водяник. — Гей, рибалко, не забудь підсікти! — крикнув він Вітрякові. Той кивнув.
— Та не знущайся ти з нього, — сказав Андрій Никодиму, — а то як…
Але не встиг козак договорити, як Вітряк голосно закричав:
— У-у-у! Є-е-е! Взяло-о-о!
Усі повернули голови у бік ріки. Вітряк стояв у човні і силкувався втримати вигнуте дугою вудлище.
— За корч зачепився, — спокійно мовив водяник.
Але Вітряк не на жарт розхвилювався.
— У-у-у! Уду вирве! Допоможіть! — завив він.
— От жартівник, — сказав Бородавка.
А Вітряк уже вперся ногами в човен і тягнув вудку, що було сил, вудка ж смикалася і гнулася.
— Та ні, — схвильовано сказав водяник, — здається, не жартує.
Корч, до якого був прив’язаний човен, не витримав, зламався, і човен тут-таки понесло проти течії. Всі схопилися на ноги, підвівся навіть Никодим.
— Тримайся, Вітряку! — крикнув Андрій, скидаючи сорочку. — Я йду!
— Ні! — раптом закричав домовик. — Я сам, Сивий! Сам!
— Та ти що? Справжній кабанюра! — крикнув козак.
— Не ру-у-уш! У-у-у! Заморю!
Андрій знизав плечима і натягнув сорочку.
Сом тягав дуба з боку в бік, а Вітряк горланив так, що