Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

мене, з людиною було неможливо. Переді мною стояв голем, людиноподібним конструкт з каменю і магії, причому, магії було більше. Власне кажучи, більшу частину об’єму істоти займали чорномагічні плетіння, ледве видимі окові і неймовірно тонкі у виконанні. Їх було БАГАТО і вони легко взаємодіяли з матеріалом основи, змушуючи кістяк голема міняти форму і переміщатися в просторі.

Шоб я так міг!!!

Налаштований конструкт був агресивно, але мої плетіння його явно дезорієнтували, тому довелося влаштувати навколо себе максимальний хаос. Від чого його структура на якусь мить мигнула, і перше, ніж він знову перетворився на щось більш стабільне, я перехопив управління. Вчасно — конструкт випустив із себе здоровенне лезо, яке вперлося мені в груди. І ви знаєте, що? Благоговіння перед дивовижною конструкцією моментально кудись випарувалося. Думки потекли в інший бік — як його зламати.

Прив’язати не вийде — він просто витече з будь-яких кайданів. Замурувати? У мене не було під рукою такої великої банки, до того ж, він може розкопирсати її зсередини.

Загнавши голема в гараж я чесно спробував розпиляти його на шматки. Під полотном пилки зачарована плоть м’якшала, плавилася і роз’їдала сталь, як хороша кислота. І ніяких слідів розпилу. Можна було спробувати ґільйотинні ножиці, але раніше мені такі пристрої були ні до чого, тому під рукою не було. Ось тут мені і згадалася маячня Шереха про невразливих істот. Цікаво, а як виглядав би голем в одязі?

Я збігав всередину, весело привітавшись з усіма і оголосивши, що мені треба протерти мотоцикл. Під купою брудного лахміття вдалося непомітно винести уламок скляної пластини, так доречно поцупленої в підземеллі. Ось де інтуїція! В кожному найдрібнішому шматочку, в кожному кришталику цеї речовини жило власне плетіння, і що характерно, різати що-небудь, крім паперу, це шкло категорично не бажало. Питається, при чому тут ґуль?

От зараз і розберемося.

В якості ножа уламок був неймовірно незручним. На щастя, прикладати фізичних зусиль не вимагалося — магічна плоть голема наче сахалася геть від темної гладкої поверхні, дозволяючи відділяти нерівні шматки. Я безжалісно розчленував здобич, відчикриживши голову, кінцівки, і викраявши з тіла пару фрагментів, які виглядали надто хитромудро (бачив би мене хто зараз за цею роботою…) Далі в ужиток пішли банки з-під реактивів Йогана. (Благословенна будь краухардська заощадливість!) На те, аби пропхати шматки голема через вузькі горловини і накласти на скло стримуючі Печаті, пішла майже вся ніч, зате тепер я міг не боятися цеї тварюки. Принаймні, цеї конкретно.

Добре би ще взнати, звідки вона взялася.

Природньо, що ні найменшого бажання лізти в шахту і проводити інвентаризацію тамтешніх мешканців у мене не було. Весь наступний день я нишпорив околицями і мучив Бандита, намагаючись зрозуміти, як йому вдалося помітити чужинця. Потім мені спало на думку запитати в Йогана, чим відрізняється сприйняття світу кішкою і людиною.

— Кішки чують недоступні людському вухові звуки і можуть трохи бачити тепло, — печально відповів білий.

Напевне, він переживав про долю своїх бактерій, але мені життя було дорожче за гроші.

— Зараз поставлю деякі експерименти, — втішив я його, — а до кінця місяця визначимося, куди рухати проект.

Оскільки на дотик банки були абсолютно холодні, я сконцентрувався на звуках — розпотрошив грамофон, приєднав до нього саморобні мікрофони і фільтри. Ага! Шматки голема видавали чітке звучання, причому всі — на одній частоті. Це спрощувало завдання. Я забабахав три амулети, які реагують на цей звук, один залишив собі, другий укріпив на мотоциклі, а третій відніс Райку (мені подумалося, що його підлеглим такі штуки теж можуть знадобитися).

— Ну і? — насупився полковник.

— Якщо спрацює, ховайся під ліжко і молися, — чесно попередив я.

Що поробиш, не всім же бути некромантами!

Допитливість чорного — страшна сила. Райк впорався зі своєю виразкою буквально за пару годин і того ж дня приперся до мене, чарівним чином вгадавши час вечері.

— Сподіваюся на пояснення! — пихато оголосив він.

А я думав, він на добавку сподівається. Як йому вдається себе прогодувати, коли нема до кого напроситися? Я завів його в гараж і продемонстрував банки, він спочатку не розумів, довелося пояснювати.

— Магію чую, а структуру розгледіти не годен — надто дрібне, — поскаржився Райк, крутячи в руках уламок скла.

Дивно, а я як раз все бачу в деталях…

— Серед твоїх ніхто не зникав?

— Ні, думаєш, він звідтам?

— А звідки? Ми накачали Силою двох — виповзня і того, наче б то «ґуля», він теж на ці пластинки дивно реагував. І добре, якщо вони не можуть ділитися енергією одне з одним.

— М-да, — полковник трусонув банку, і всередині раптом утворилася структура з кілець і трикутничків. Банку Райк не впустив, але чітко висловив свою думку про голема, його предків (якщо вони були) і його нащадків (якщо вони будуть). І ще — про того недоумка, який розворушив це осине гніздо.

— Ви надаєте перевагу мати їх під ногами, але не знати про це? — знизав плечима я. Нагадати, що прохід через фортецю врятував нам життя, було зайвим.

— Добре, ми вживемо заходів, а ти дивись, не патякай про це! Ніколи не знаєш, як народ відреагує.

Угу. Одна половина мешканців вирішить рятуватися втечею від армії големів, а друга — кинеться під землю в пошуках скарбу, який конструкти охороняють.

Злощасну шахту тихцем опечатали — вивалили туди п’ять вантажівок піску і сплавили його штурмовим прокляттям (другий номер, Дік Кирчун, активував пентаграму з відстані двісті метрів — ось де сила!). На жерло Палових Грабнів поставили додаткові амулети, а запасний вихід з фортеці (якщо він був) обіцяли шукати.

Шерех пишався мною так, ніби спеціально вибрав на роль борця з големами. Вигляд непереможного конструкта, законсервованого в банках, приводив його в стан близький до ейфорії. Але згадувати щось про ці штуки монстр все так само відмовлявся.