Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Глава 12

Те, що до нього йде гість, Ларкес відчув завчасно (маг він чи не маг?). Старший координатор жодного разу не спілкувався зі своїм попередником після закінчення карантину і тепер не знав, як з ним поводитися. Раптом попередні схеми виявляться невірними? Подумавши, Ларкес спинився на нейтральній моделі поведінки.

Сатал ввалився у двері після символічного стукання, ревниво огледів кабінет, але тут же опанував собою.

— Уділиш хвилинку?

— Звичайно, сідайте!

Колишній координатор хлюпнувся у крісло перед столом нинішнього і деякий час зосереджено сопів, борючись з нездоровими інстинктами.

— Ти, це, про учня мого що-небудь чув?

Ларкес схилив голову.

— Наскільки я знаю, він працює відповідно до договору…

— Не те! — відмахнувся Сатал. — Мені тут один… знайомий… натякнув, що він десь під землею, застряг і не може вибратися. Це, взагалі, реально?

— Я взнаю, — дуже спокійно відгукнувся координатор. Значення судомно розчепірених пальців гість зрозуміти не міг.

— Взнай.

Сатал замислено посидів, різко встав і, не прощаючись, вийшов. Скляний погляд Ларкеса ковзнув по стіні портретів. Під землею?… Старший координатор потягнувся до телефона.

— Здрастуй, друзяко, — задзюрчав у слухавці оманливо-доброзичливий голос, — поклич-но мені Уільяма Райка. Нема його? А де ж він?

Новий прохід знайшли чисто випадково: обурений відсутністю дихальної маски, Райк кóпнув мене під бік, а я спросоння видав плетіння, яке вибило породу зі стелі на півметра вглиб. Правда, сам винуватець від нього ухилився, а мені наставило синяків падаючими каменюками. В дірці відкрився темний простір — коридор, що розходився зі штольнею буквально сантиметрів на тридцять.

Одразу стало ясно, що його будували інші люди і в інший час. Блідо-блакитне світло вихоплювали з темряви циркульне склепіння, рівну підлогу, стіни без жодного сліду кріплень чи оздоб. Нічого зайвого — двом тільки-тільки розминутися.

Номер третій двома прокляттями розширив отвір, і всі негайно полізли туди.

— Допоміжна штольня? — допустив хтось.

Райк уважно роззирнувся у всі боки (коридор плавно вигинався) і постановив:

— Воно має кудись вести. Може, це сусідній рудник, і тут зберігся вихід на поверхню. Я, п’ятий і некромант — наліво, решта — направо! У випадку чого, використовуйте «манки».

Чистильники поперли вперед без тіні сумніву, а от мені пригадалися казки про всілякі гробниці і пастки, тому я трошечки відстав. Менше треба читати, точно вам кажу! У мене навіть з’явилося маячне відчуття, що ми йдемо великим кругом і десь там зустрінемося з рештою команди, але всього за сотню кроків на підлозі з’явилися виконані білою емаллю символи, і коридор вивів нас в просторий зал, до стін якого ліхтарики майже не добивали.

— Вау! — не втримався номер п’ятий.

Приміщення пронизувала колона з чорного скла двох метрів діаметром, яка йшла і вверх, і вниз.

— Прикольно, — прокоментував полковник. — Шукайте ще щось.

І в цей момент нас самих виявили.

В далекому кінці залу почувся шелест, в перехрещених променях ліхтарів з’явився поточений часом ґуль, ледве здатний переставляти ноги (на вигляд, в ньому не залишилося взагалі нічого, крім лахміття). Я, було, вирішив, що він прийшов помирати, але враження виявилося оманливим — коли обидва чистильники з ноги всадили в нього по стандартному прокляттю, нежить лише трохи хитнувся і продовжив чалапати в наш бік.

Оп-па.

Колона в центрі залу дозволяла задкувати кругами, утримуючи мерця на пристойній відстані. Мої супутники методично пробували на монстрові всі відомі їм плетіння (а їх виявилося немало), п’ятий номер навіть ухитрився викреслити перед ґулем відвертаючий знак, але той преспокійно на нього наступив — двом чистильникам вдалося лише трошки прорідити ветхе лахміття. Напевне, так і виглядає зомбі-маг (я чув, що відлуння Джерела забезпечує їм деякий імунітет до проклять). Бігати вузькими коридорами з такою штукою за спиною — справа погибельна. Я гарячково намагався видумати щось оригінальне з арсеналу некроманта, але в цей момент розлючений невдачами п’ятий номер з вигуком «кія» вдарив ґуля п’яткою в груди. Нехарактерно легкий небіжчик птахою полетів у темряву. Ми посвітили ліхтариками — нежить напоровся на дивну конструкцію зі скляних пластин, і його порізало на лапшу.

— Прикольно, — констатував полковник. — А місцинка то паскудна.

І справді, незатишно тут. При уважному розгляді виявилося, що у оббитих по краях скляних пластинах виразно видніються відблиски якихось вогників, мозаїка на підлозі сильно нагадує Печаті, а в дальню стіну вмуровані жовті смуги два цалі шириною.

— Золото, — п’ятий потягнувся до блискучого металу, але дістав від полковника по руках.

Чорна колона відчутно дихала Силою, і я категорично не розумів, як таку штуку можна законопатити в камінь зовсім без шпар. Це не було подібним ні на що, бачене мною раніше, читане, чуте або позичене з пам’яті Мессіни Фаулер. Ще один шар реальності? Цікаво, скільки же їх всього? Як шкода, що тіло, яке побувало ґулем, не можна допитати! В якості сувеніра я підібрав осколок скляної пластини.

На жаль, ніяких натяків на вихід в залі з колоною не було. Ми вирушили доганяти другу групу, але відійшли недалеко — нам назустріч галопом пробігли захекані маги. Їх було лише двоє.

— Виповзень! — долинуло вже здалека.

Райк розвернувся і припустив бігцем за підлеглими. А я що? Я теж побіг.

Чистильники з розбігу плигали в пролом, як циркові акробати, я аж позаздрив. Що ж це за звірюка, що вони таку швидкість розвинули?

— Стояти!!! — гаркнув полковник, опинившись внизу (підлеглі без ентузіазму пригальмували). — Якого Шереха сталося, і де Кріс?

Чистильники м’ялися, косо зиркали на пролом з трепетною повагою (природньою заміною панічного страху), але історію свою розповіли. Протилежний кінець коридору виходив у великий підземний комплекс, і страж у нього також був трохи більший. Той самий виповзень з’явився несподівано і ледве не відрізав їм шлях назад. Бійці зреагували передбачувано — атакували незрозумілий об’єкт, але от тільки від їхніх атак тварюка не ослабла, а, навпаки, стала рухатися набагато швидше. Другий номер проявив здоровий ґлузду і скомандував відхід.

— Треба було каменями його завалити!

— На цьому Кріс і попався: він вдарив у стелю, а виповзень щитом відкинув на нього каміння.

— Неживі істоту не можуть мати щитів! — обурився п’ятий.

— Піди і розкажи йому про це.

В коридорі над нашою головою почувся дрібний стукіт, ніби у істоти, яка спішила до нас, було більше, ніж чотири ноги. В пролом стелі сильно дихнуло некромантією. Я зацікавлено подався вперед, але мене безцеремонно відтягнули назад. Посипалися розкришені камінці — наш суперник намагався розширити отвір.

— Треба завалити коридор.

— Тоді діра стане ще більшою.

— Виманити його