Буря Мечів - Джордж Мартін
Обрали сімох, які мали виштовхнути погребальний човен на воду,— на честь сімох ликів бога. Одним з них був Роб, сюзерен лорда Гостера. А з ним — лорди Бракен, Блеквуд, Ванс і Малістер, сер Марк Пайпер... і Лукуватий Лотар Фрей, який прибув з Близнючок з відповіддю, на яку всі так довго чекали. У почті їхало сорок солдатів на чолі з Волдером Ріверзом, найстаршим з байстрюків лорда Волдера — суворим сивим чоловіком з репутацією відважного вояка. Їхнє прибуття (а прибули вони за кілька годин по смерті лорда Гостера), викликало в Едмура Таллі напад люті. «З Волдера Фрея слід шкуру злупити й четвертувати його! — кричав він.— Він до нас на переговори посилає каліку й байстрюка — і скажіть мені, що це не навмисна образа!»
«Я й не сумніваюся, що лорд Волдер своїх послів обирав з розмислом,— озвалася Кетлін.— Така собі шпилька, дрібна помста, але ж не забувай, з ким ми маємо справу. З „покійним“ лордом Фреєм — ось як батько його називав. Він сварливий, заздрісний і понад усе — гоноровий».
На щастя, її син повівся розсудливіше за її брата. Роб ласкаво привітав Фреїв, знайшов для їхнього почту місце в касарнях, пошепки попросив сера Дезмонда Грелла відійти, щоб надати честь Лотару провести лорда Гостера в останню путь. «Він мудрий не по літах, мій син, життя навчило». Можливо, дім Фреїв і відцурався короля на Півночі, але ж лорд Переправи залишається найсильнішим прапороносцем Річкорину, а Лотар сюди прибув від його імені.
Звідні ґрати поїхали вгору, і семеро, зайшовши у воду, відштовхнули лорда Гостера від водяних сходів. Коли човна спускали за течією, Лотар Фрей, дебелий і м’якотілий, уже важко відсапувався. Джейсон Малістер з Тайтосом Блеквудом стояли по груди у воді, спрямовуючи ніс човна.
Кетлін спостерігала з бійниці на зубчастій стіні — чекала й дивилася, як чекала й дивилася стільки разів! Внизу бистрий і шалений Ріннєкрут, наче спис, устромлявся в бік широкого Червоного Зубця, і його біло-блакитні води змішувалися з мулистими червонувато-брунатними водами великої річки. Над водою висів ранковий туман — легкий, як осіннє павутиння, як імла спогадів.
«На діда чекають Бран з Риконом,— сумно подумала Кетлін,— як колись чекала я».
Довгастий човник випірнув з-під червоної мурованої арки Водяної брами, набираючи швидкість у стрімкій течії Ріннєкрута, й опинився у вирі, де притока впадала в ріку. Коли човник з’явився з-під високих мурів замку, його квадратне вітрило напнулося, і Кетлін побачила, як сонце відбилося від батькового шолома. Стерно трималося прямо, і лорд Гостер спокійно поплив на середину ріки, просто в сонце на сході.
— Зараз,— підказав дядько. Брат Едмур — уже справжній лорд Едмур, коли вона зможе до цього звикнути? — вклав стрілу в тятиву. Зброєносець підніс головешку до її вістря. Едмур дочекався, поки полум’я розгориться, тоді підняв великого лука, натягнув тятиву до вуха й відпустив. З низьким дзижчанням стріла рвонула вперед. Кетлін провела її політ і очима, і серцем, аж поки стріла з тихим сичанням не впала у воду далеченько позаду човна лорда Гостера.
Едмур стиха вилаявся.
— Вітер,— мовив він, витягаючи другу стрілу.— Ще раз.
Головешка торкнулася просоченої олією ганчірки, прив’язаної зразу за гостряком, язики полум’я лизнули стрілу, Едмур підняв лук, напнув тятиву й відпустив. Стріла полетіла високо й далеко. Задалеко. Зникла в ріці за дюжину ярдів попереду човна, полум’я блимнуло та згасло. Едмурова шия почервоніла, кольором зрівнюючись із бородою.
— Ще раз,— скомандував він, дістаючи з сагайдака третю стрілу. «Він сам напружений, як тятива»,— подумала Кетлін.
Сер Бринден, схоже, теж це бачив.
— Дозвольте мені, мілорде,— запропонував він.
— Я сам,— не здавався Едмур. Підставив стрілу, щоб підпалили, рвучко підніс угору лук, зробив глибокий вдих, напнув тятиву. Довгу мить він, здавалося, вагався, а вогонь, потріскуючи, повз по стрілі. Нарешті відпустив. Стріла рвонула вгору, вгору, тоді по дузі почала падати, падати, падати... й зі свистом пролетіла повз напнуте вітрило.
Схибив на якусь долоню, та все одно схибив.
— Чужі б її забрали! — вилаявся брат. Човен уже відплив майже за межі досяжності, то зникаючи в річковому тумані, то виринаючи з нього. Едмур без слова вручив лук дядькові.
— Хутко,— звелів сер Бринден. Вклав стрілу, притримав її, поки підпалювали, напнув тятиву й відпустив, ще Кетлін не встигла переконатися, що полум’я розгорілося... але стріла майнула вгору, і вона побачила в повітрі вогненну смугу — жовтогарячий вимпел. Човник щез у тумані. Запалена стріла, падаючи, теж зникла... та лише на мить. Несподівана як надія, в усіх на очах розцвіла червона квітка. Вітрило загорілося, і туман засвітився червоним і жовтогарячим. На мить Кетлін чітко побачила обриси човника, оплетеного танцюючим полум’ям.
«Виглядай мене, маленька»,— мов почула вона батьків шепіт.
Кетлін сліпо потягнулася, щоб узяти брата за руку, але Едмур відійшов і став самотою на найвищій точці зубчастої стіни. Натомість за руку її взяв дядько Бринден, переплівши свої пальці з її пальцями. Разом вони спостерігали, як велике багаття меншає, зникаючи вдалині.
І нарешті воно зникло зовсім... може, човник досі пливе за течією, а може, уже тріснув і тоне. Під вагою обладунків лорд Гостер опуститься на дно і спочине у м’якому мулі річища, у водяних палатах, де вічно житиме двір Таллі з його підданими — зграйками риб.
Не встиг охоплений вогнем човен щезнути з очей, як Едмур пішов геть. Кетлін хотілося бодай на мить обійняти його, посидіти з ним — годину, ніч, місяць, позгадувати померлих і потужити. Та вона незгірше за нього тямила, що зараз не час: він тепер лорд Річкорину, і навколо нього збираються лицарі, щоб висловити співчуття й запевнити у своїй відданості, стіною відгороджуючи проблеми такі несуттєві, як сестрине горе. Едмур слухав підданих, насправді не чуючи слів.
— Промахнутися — це не ганьба,— тихо мовив до Кетлін дядько.— Слід сказати це Едмуру. Коли за течією поплив наш батько, Гостер теж промахнувся.
— Першого разу,— озвалася Кетлін; вона тоді була замала, щоб пам’ятати, та лорд Гостер частенько цю
