Полонянка спустошених земель - Анна Ліє Кейн

Уві сні я знову бачила Асгейра. Лиш на цей раз увесь його одяг був у кривавих плямах. Я знову не могла до нього докричатися. Відстань між нами ставала дедалі більшою, попри те, що я бігла до нього, а він стояв на місці.

Першим, що я відчула, коли отямилася, був біль. Свербів поріз на щоці, тріщала голова, нили ребра. Мене нудило, та ледве вдалося відкрити очі.

Наді мною виявився тент з сірої тканини. За ним виднілося світло. Я лежала на дерев'яній підлозі возу, який неспішно їхав. Про останнє свідчив скрип коліс, стукіт копит та характерне погойдування.

Здивовано озирнувшись, я побачила наповнені мішки, мотузки, якийсь одяг та інші речі. Спробувала сісти, але не змогла. Заважав біль у тілі та зв'язані руки, яких я майже не відчувала.

Спершу я намагалася розв'язати руки, кусаючи міцний вузол, але руки були зв'язані так туго, ніби втримати хотіли здорового чоловіка, а не побиту дівчину. Тоді я спробувала перевернутися та підповзти до краю возу. Аж раптом ззовні пролунав голосний крик, і віз зупинився.

Мені все ж вдалося сісти. Я чула голоси. Переважно говорили чогрійською. Тепер звучав саме той діалект, який вчила я. Тому я змогла зрозуміти, що люди збираються влаштувати привал.

Мені дуже хотілося пити. Це бажання навіть перекривало жахливе усвідомлення, що я, здається, потрапила у полон.

Та ще більше мене турбувала доля моїх людей. Де зараз Альба та Назаріо? Чи встиг Оттавіо щось зробити моєму пасинку?

Раптом тканину, що прикривала вхід у віз, відкинули. В очі вдарило сонячне світло. Я примружилася, але змогла роздивитися чоловіка. Це був незнайомий мені чогрієць. Він побачив мене та крикнув комусь:

- Вона жива. Опритомніла.

Після цього він заскочив усередину та підійшов до мене. Я намагалася відповзти далі, але чоловік не звернув уваги на мої спроби. Він схопив мене та потяг назовні. Пручатися у моєму становищі було марно.

Опинившись ззовні, я побачила людей, які таборилися посеред лісу. Сонце хилилося до заходу і вже майже сховалося за кронами дерев. Ще пʼять схожих возів стояли недалеко. Люди були переважно чогрійцями, але я помітила і джастанців.

А потім я побачила гори. Ті самі, які могла бачити з вежі Вомон-ле-Тіссен. Але зараз вони знаходилися дуже близько. Та ще й зовсім не з того боку, де повинні були б бути.

Я завмерла, намагаючись усвідомити, що відбулося.

Зараз я знаходилася на території Джастани.

Скільки ж я була непритомною?

- Дозвольте мені поговорити з нею! - почула я знайомий чоловічий голос. Розгублено озирнулася, ще не до кінця усвідомлюючи хто саме говорив. І наштовхнулася поглядом на чоловіка у чогрійському одязі.

В нього теж була смаглява шкіра, але очі були іншого розрізу, більше властиві ольдовійцям чи мілаїрцям. Його змарніле обличчя прикрашала нерівна коротка борода, а світлі очі з викликом дивилися з-під насуплених густих брів на знайомого мені чоловіка зі зміями.

Мене огорнуло одночасно полегшення і здивування. Адже це був Енріке. Пілігрим, котрий колись зупинився у замку мого батька та півтора року був моїм вчителем. Саме від нього я дізналася дуже багато про світ та звичаї різних народів. І зараз він стояв перед чогрійцем не як вʼязень. Його волосся ще більше посивіло, а борода відросла. Він постарів, ще більше схуд, але я все ще впізнавала в ньому свого вчителя, до якого колись прикріпила душею.

Чоловік зі зміями щось сказав. Енріке легко перейшов на його діалект. Вчитель вказав на мене і щось суворо промовив. Їх діалог тривав менше ніж хвилину і, нарешті, чогрієць поступився. Енріке кинувся до мене.

- Резедо-Сандро, як ви себе почуваєте?

- Енріке? - я все ще не могла повірити власним очам. Навіть коли чоловік легко торкнувся мого плеча, дивилася на нього як на привида: - Що ви тут робите?

- Це довга історія, - на обличчі вчителя зʼявилася винувата посмішка. Він глянув на чогрійця, який вивів мене з воза та звернувся до нього: - Дівчині треба поїсти. Ви ж хочете, щоб вона доїхала до хана живою?

Чогрієць щось вимовив на незнайомому мені діалекті. Але через відразу, яка пролунала в голосі, переклад мені не знадобився. Попри це чоловік відійшов, а я помітила, що за нами уважно спостерігає воїн зі зміями.

Згадалося, що саме шипіння змії я почула, коли думала, що Оттавіо вбʼє мене.

- Що тут відбувається, Енріке? - я протягнула звʼязані руки вперед та схопила вчителя за одяг, наче боялася, що він втече від мене, не давши відповіді на запитання. - Куди мене везуть? І навіщо?

Пілігрим глянув на мене та підтиснув вуста. Він кілька секунд мовчав, збираючись з думками. Ніби вагався чи варто взагалі мені щось говорити.

Чогрієць приніс кілька ковдр та кинув їх на землю. Виплюнув крізь зуби одне нерозбірливе слово та відійшов. Тоді Енріке рішуче підвів мене до ковдр:

- Присядьте, будь ласка, леді. Ви ще дуже слабка. Хочете води?

Я хотіла отримати відповіді.

Але виснажене тіло і спрага перемогли. Я кивнула, й Енріке скоріше збігав за флягою. Лиш після того, як моє горло припинило нагадувати пустелю, і навіть трохи зменшився головний біль, ми продовжили розмову.

- Вас везуть у ханство, леді.

- А де мої люди? - я озирнулась, намагаючись побачити інших полонених. Але не помітила жодного ольдовійця.

Не було тут і Оттавіо де Фіцваля.

- Привезли тільки вас, - тихо повідомив Енріке. Він помовчав трохи, дивлячись у землю перед собою, а потім показав очима на воїна зі зміями: - Його звати Зіяд. Він один з довірених людей хана. Саме він привіз вас з Вомон-ле-Тіссен на кордон.

- Скільки я була непритомною? - ошелешено перепитала, намагаючись зрозуміти що відбувається. Змії на руках Зіяда крутили головами, підіймалися та знову притискалися до шкіри, висовуючи язики. Чогрієць прислухався до нашої розмови, хоча навряд чи він знав ольдовійську.

- Три дні. Я вже почав хвилюватися, що той мерзотник вас убив.