Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой
Що ні до якого іссейла ми не потрапляємо, стає зрозуміло майже одразу, як тільки ми звертаємося до Лори. Його відмороженість уже відсутній в особистих покоях, зайнятий справами по самі вуха і приділити час нам не може, але... Загалом, як буде мати час, так одразу і запросить у гості або зайде на розмову. І за це щиро йому дякую, бо міг би і зовсім відморозитись.
Заглянути до Морозка мені справді потрібно. Хоча б з приводу повернення додому, а то без зворотного квитка якось не по собі. Орденці мене запевняють, що відправити мене назад взагалі немає проблеми. Тільки б вітальна енергія накопичилася, але тут уже сумніватися не варто, мовляв, іссейла Фоса в цій справі мало хто переплюне. Звісно, говорили вони не так, але суть зрозуміла.
— Усе буде добре, — підтримує мене Еллі і додає для вірності: — А якщо ні, то Кас нам допоможе. Ось у цьому я впевнена.
— Піде проти дядька?
— Ні, просто швидше одружимося. Він серйозний сейл і не відмовить мені в такій дрібниці. А після всіх весільних церемоній, — тут Еллі все ж збивається, ледь червоніє, по обличчю її видно, як їй подобаються ці думки, — йому вже точно не важко буде наситити енергетику залу і відправити тебе назад!
— Ти так упевнена в ньому? Ви ж знаєте одне одного ледь кілька годин!
— Не пару... — ніяковіє вона і шепоче мені на вухо: — Ми зіткнулися майже три місяці тому в булочній.
— А сейли ходять у звичайні булочні?
— Звичайно, ходять! Сейли ж різні бувають, як і люди, але Кас... Я не змогла не витріщатися на нього. Я розгубилася, зніяковіла і пропустила свою чергу, а він поцупив просто з-під мого носа останній рогалик із джемом!
— І поділився з тобою? — я тихенько посміююся.
— Та звісно ж ні! З'їв у два укуси, не відходячи від вітрини! — Еллі сама сміється. — Ще в мене запитав: це я такий гарний чи в мене цукрова пудра на обличчі. Теж мені красунчик знайшовся!
— Але ж правда, він красень в тебе, — тут і посперечатися нічого.
— Але не говорити ж йому це прямо, дивлячись в обличчя, — Еллі прикривається долонями, її щоки полум'яніють. — А я йому ще більш безглузде у відповідь, мовляв, це був мій рогалик. Але ж я справді йшла саме по цей рогалик, того дня дуже старалася звільнитися раніше — і на заняттях побувати, і з замовленням закінчити, щоб у булочну забігти, коли ще не все розібрали. І на тобі!
— А він? — я розслаблено відкидаюся у кріслі і продовжую розчулюватися. На жаль, у моєму віці вже таких історій кохання бути не може — з віком і досвідом зникають захопленість і завзятість, емоційний фон вирівнюється, та й кидатися у вир з головою дедалі важче, лінькі. Ех, Вітка була повністю права, я — жінка-тюлень. Але доторкнутися до чужої милої історії — це теж приємно.
— Він видав щось на кшталт «на ньому не написано, значить, і не було нічого» і вискочив із крамниці. А мені так прикро стало, що аж боляче. І ніби причина така дурна, чого б засмучуватися, подумаєш, рогалик, нічого страшного не сталося. Та й булочка нітрохи не гірша за рогалик, але сліз було не втримати, — вона складає руки на грудях і надуває щоки, щоправда, одразу ж посміхається: — Але я не встигла і з десяток кроків зробити від булочної, як Кас мене наздогнав і одразу без «яскравого дня» чи інших привітань до мене руки простягнув, мовляв, а можна мене за руки потримати.
— А ти що?
— Відмовила, звісно, із вередливості, — фиркає Еллі. — А чого він мій рогалик з'їв?! Усі знають, що для сейлів це дуже важливо — знайти свою половинку. Та тільки деякі хлопці цим користуються, щоб так із дівчатами знайомитися! Тож сказала йому, що без рогалика ніяких перевірок!
— Але не відмовила...
— Ну, по-перше, хто знає, раптом і справді щось він відчув, якісь зміни в перебігу енергії. Відмовити йому в перевірці не можна, це закон, але можна відмовити після — ну не сподобався тобі сейл чи сейла, ніхто не примушує, жити ж потім довго і розлучитися ніяк. А, по-друге, він і справді такий!.. — Еллі заплющує очі і захоплено стискає кулачки.
І я все-таки не втримуюся, сміюся, бо оповідачка буквально фонтанує обуренням і веселощами.
У хорошій компанії час біжить невблаганно, і ось уже й обід, який нам накривають не аби де, а на тій самій квітковій галявині під деревом. На неї я вже встигла помилуватися і не раз зверху. Мої брючні костюми — до речі, всі як один з якоюсь подобою спідниці поверх штанів — ще не готові, тож доводиться вдягнути сукню. Процес виявляється нешвидким, але тут я сама винна — не треба було питати щосекунди в Лори, що саме вона робить. Але на своє виправдання можу сказати, що ніколи таких суконь не носила, через що мені незнайоме все — від нижньої сорочки і корсета до необхідності притримувати спідницю під час ходьби.
Столи розставлені на зеленій галявині — рівній із густою пружною травою, так і хочеться доторкнутися і перевірити — чи справжня вона. Здається, що йти таким килимом буде незручно, але начебто підбори не продавлюють ні рослини, ні ґрунт. Я вдало обрала взуття на плоскій підошві, але найбільше зараз хочеться роззутися повністю і зануритися в дитинство — бігати босоніж або хоча б ходити, насолоджуючись лоскітними відчуттями — травою, що ковзає по стопах.
Хлопці теж тут, усі дев'ятеро, і якось непомітно, що вони приділяють увагу тільки одній з дівчат. Хтось влаштувався осторонь на самоті, хтось спілкується в чоловічій компанії, а ось парочка хлопців, які експресивно жестикулюють, зібрала навколо себе аж шестеро дівчат. Дивно якось, зважаючи на те, що начебто тут кожному по парі. Чи все не так?
