Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой

— Що сталося? Як ти почуваєшся? — мене починають розпитувати просто з порога. Я впускаю Еллі і повертаюся назад у крісло, витягаю ноги, розкидаю руки в боки, і мені абсолютно байдуже, що слідом за гостею заходять слуги і заносять їжу та якісь речі. 

— Втомилася. Голова паморочиться, — відповідаю і якраз обхоплюю долонями цю саму голову — розтираю круговими рухами скроні, може полегшає.

— Візьми, орденці всім роздали, — вона простягає мені щось у синьому непрозорому келиху. Я запитально піднімаю брови, але беру. Еллі ж киває: — Що далі від Витоку знаходиться твій світ, то важче звикнути після переміщення. Цей напій має зняти частину побічних ефектів, а ще сон...

— Але до вечора ще далеко, так? — напій виявляється схожим на розведений лимонний сік. Це, звісно, самонавіювання, але майже одразу помутніння зору починає минати.

— Думаю, після обіду можна піти до своєї кімнати і продовжити відпочинок. А ось завтра...

— Так, завтра, — напій і справді діє, уже не хочеться відірвати голову й викинути її у віконце. Та й настрій стрибнув угору. А енергією запастися вдасться просто зараз — Лора якраз занесла останні тарілки та інший посуд.

— Я потрібна вам, сейло Ольго? — цікавиться вона. Але поруч Еллі, навіть якщо я і не зрозумію, чим їсти ту чи іншу страву, є кому підказати. Тож я відпускаю Лору, пообіцявши, що обов'язково натисну на виклик у разі чого.

— З будь-якого приводу, — нагадує мені вона і йде.

— І що ж сталося? — усе ж цікавиться Еллі, коли ми влаштовуємося за столом. Я не особливо соромлюся, запитую, що входить до складу страв і як їсти ту чи іншу страву. Краще дізнатися все сьогодні, ніж потім привернути до себе зайву увагу в компанії. Не те щоб мені було діло до чужих поглядів, але навіщо створювати складнощі?

— Комусь не сподобався подарунок, — знизую я плечима.

— Насамперед тобі не сподобався, так? — хмикає вона і лукаво поглядає в мій бік. Ай да малеча, і як зрозуміла? Але Еллі не приховує цієї таємниці: — Ти не занесла квіти всередину. Помилитися з адресатом не могли. 

— Або я просто не люблю квіти.

— Або ти просто не любиш квіти, або прийняти їх — це велика проблема в майбутньому, так? — м'яко усміхається Еллі й відкушує від пухкого пиріжка з кремом. Бере вона його, ігноруючи прилади, просто пальцями, і пояснює свої дії гранично просто: — Усе це — ложечки, тарілочки — радше данина традиціям сейлів, ніж щось обов'язкове. Особливо якщо це всього лише сніданок із подругою. Але є чимало багатих родин, які дотримуються всіх стародавніх правил етикету, і щодо сніданку теж. Наприклад, сім'ї Нітти й Арати, ти з ними спілкувалася. 

— Можна й так це назвати, — я посміхаюся і так само пальцями підхоплюю пиріжок — він не жирний, не липне, а скоринка зовсім не залишає слідів на шкірі. 

— Тенденція ця з'явилася десь років триста тому. Дехто вважає, що влаштовуючи шикарні обіди зі зміною страв і когортою слуг, суворо дотримуючись усіх правил і відстовбурчуючи мізинчик під час пиття, а ще засуджуючи гостей, які неправильною виделкою щось візьмуть, створюють особливий прошарок у суспільстві. Мало не ставлять себе на один щабель із сейлами. Що, звісно ж, так не працює, — знизує вона плечима.

А я... чесно кажучи, я сиджу й офігіваю. Якось не очікуєш від захопленої милої дівчини в несучасній, на мою думку, сукні таких ось міркувань про суспільство і тенденції. Угу, у замку з телепортами, магічними жезлами і дивними страхіттями з палаючими очима.

— Ем-е-е, а можна конкретніше? — зім'ято намагаюся пояснити, що мене так зачепило. Еллі сміється, змушуючи мене почервоніти і бурмотіти щось на кшталт «та ні, зовсім я не вважала, що у вас тут середньовічний лад або щось подібне». 

— Усе добре, це ти мене вибач, я ж обіцяла подбати і зовсім забула, з чого треба починати. Я, звісно, працюю зараз швачкою, але пройшла всі курси Соціального дому і два курси Енергетичного, тож не турбуйся... О, давай візьмемо напої і перемістимося на балкон? У тебе тут гарний краєвид, — пропонує вона, і якийсь час ми перетягуємо спільно баночки-скляночки-тарілочки. Можна було б викликати ту ж Лору, але навіщо?

Еллі просто колосальне джерело інформації, вона місцева, як і більшість дівчат. Хоча й складно повірити в те, що мені розповідають, періодично відволікаючись на ковток місцевого соку і цукерку. 

Я намагаюся розслабитися і впихнути в голову якомога більше даних, вміщаються ж туди всі місячні та тижневі зведення за поточний рік, а тут майже казочка, має бути легше!

Світ цей, звісно, не Землею називається, а Витоком. Тут навіть своя Сонячна система є, тільки не космічна, а просторова. Пращури Еллі колись прийшли в цей світ так само, як я, — закинуло їх сюди, тут вони розселилися і щільно переплелися зі споконвічною расою Витоку — сейлами.

— Сейли заважати людям розселятися цим світом не стали, хоча й могли. Але їх і тоді було мало — у роки Початку, сенс їм відстоювати порожні землі? — знизує плечима Еллі.

— Тобто це окрема раса? Але до чого тут наречені з людей? І чому нас зараз теж називають сейлами?

Еллі мрійливо усміхається, напевно, згадує свого хлопчика — Каса, але майже одразу повертається до нашої розмови:

— Так, окрема раса, все вірно, але ми сумісні фізіологічно. І як ще назвати майбутню дружину сейла, як не сейлою? До речі, серед наречених не тільки люди.