Запасна наречена. У відпустку в інший світ - Анна Лерой
Але на позолочену кришку — найзручнішу для сидіння, без вензелів і прикрас, що виступають, — я все-таки сідаю, просто тому що можу, а так можна і пуф використовувати. Їх взагалі тут забагато, так само як і повітряних інсталяцій і напівпрозорих красивих ширм. Є і вікна, але забрані вітражним склом, тож кольорові смуги перетинають підлогу зі світлого матеріалу, схожого на мармур, але не такого холодного і гучного під час ходьби.
Напевно, я надто замислююся, тож навіть не одразу розумію, що ось це мелодійне побрязкування — це сигнал, про який Кас говорив. Вирішую почекати другого сигналу і тоді йти, якраз до третього встигну і буду знову на галявині.
Але замість другого побрязкування я чую клацання, наче щось тверде стукає об такий самий матеріал. Камінь об камінь або щільна кістка об кістку. Звук якийсь неприємний, я встаю з кришки і виходжу з-за ширми, поправляючи сукню. Усе-таки довжелезні спідниці і всілякі гарні рукави, хвилясті тканини, які ще й мнуться — це не моє...
Стукіт повторюється, я повертаюся в його бік і завмираю. Ой лишенько! Я не замовляла кошмар наяву — монстра з тілом великого пса, головою птаха з величезним гострим дзьобом і хвостом якогось крокодила! Колір у тварини чомусь рудо-помаранчевий і це якось особливо запам'ятовується. Мене буквально клинить на тому, з яким звуком відкривається і закривається твердий дзьоб. Одразу згадуються передачі про тваринний світ і те, як хижі птахи з легкістю відривають клапті від здобичі.
Ой все, піду я звідси!
Повільно, тільки повільно... Щоб не спровокувати, авось не помітить...
Але вдається відступити недалеко, всього лише до стіни і втиснутися в кут біля унітазу. Може, мені пощастить і цей монстр мене не побачить? Але варто рушити трохи різкіше, ніж треба, як чудовисько, пригинаючись до підлоги, починає до мене підходити, при цьому дзьоб у нього розкритий, а клекіт всерйоз діє мені на нерви. В моїх очах — жах, у пащі монстряки — сизий язик, і пазурі шкрябають підлогою... і тут воно як смикнеться в мій бік!
Я безсило падаю на коліна й обхоплюю себе руками. Ой придурошна, чого завмерла, спалахує думка в наступний момент. Треба було ж бігти!.. Чи бігти ще небезпечніше?..
Клекіт переривається через утробне люте гарчання, від якого по мені пробігає просто стадо сиріт, здається, навіть волосся стає дибки. Я одразу ж розплющую очі, щоб мигцем з-за ніші побачити дивного лева з чорними крилами. Він більший за птаха-пса, він рве його на шматки і на всі боки летять згустки яскравого помаранчевого кольору. Це і красиво, і страшно до втрати свідомості. Левовий хвіст у якийсь момент збиває ширму, тут я не втримуюся, починаю верещати, щоправда, одразу ж затискаю рот долонями. Хоч би не почув. Але мені знову не щастить.
Лев відкидає свого супротивника в кут — і той просто на моїх очах тане, зникає в тіні. А потім левова морда повертається до мене. Паща розкривається, величезна кішка облизується, показуючи ікла. Лев — хоча який він лев із крилами та рогами? — важко припадаю всією вагою до підлоги і крадеться в мій бік. І мене повністю затоплює страх — ні поворухнутися, ні відвести погляд я не можу. Чудовисько підбирається так близько, що моє серце майже перестає битися. Лев фиркає, морщить ніс наче велика кішка, яка відчула неприємний запах, і різко трясе величезною головою. З гарчанням він кидається на одну з дивом уцілілих ширм, миттєво перетворюючи її на уламки та уривки, і тане так само, як і той, інший, — у тіні.
