Чорнильна смерть - Корнелія Функе

Жах дивився на нього, і Вогнерукий ступив один крок до нього, і досі вбраний у полум’я, яке горіло дедалі яскравіше, підживлене всіма стражданнями, що їх знову прикликав жах, усім розпачем.

— Щезни, Басто! — проказав Вогнерукий, вимовивши ім’я так голосно, що воно проникло аж до серця всієї пітьми. — Щезни навіки!

Обличчя стало виразнішим — дрібне лисяче личко, якого він так боявся колись, і Вогнерукий спонукав вогонь кусати холод, дав йому ввійти в чорноту, мов мечеві, що писав усі Бастині імена, і жах знову закричав, його очі нараз заполонили спогади. Він кричав ненастанно, а його постать розпливалася, мов чорнило.

Жах забіг у тінь і розвіявся, мов дим. Лишився тільки холод, але вогонь пожер і його, а Вогнерукий став навколішки, і відчував, як його полишає страждання, що пережило навіть смерть, і хотів бачити коло себе Фарида. Він так сильно прагнув цього, що на кілька митей забув, де він.

— Батьку! — прошепотіла Бріана крізь вогонь.

Чи коли-небудь вона називала його так? Авжеж, давніше. Але чи був він тоді таким самим?

Штаби клітки зігнулися в гарячих руках Вогнерукого. Він не смів торкнутися Бріани, бо відчував у собі надто великий вогонь. Наближалися кроки, важкі квапливі кроки. Бігли солдати, приваблені криком жаху. Але не встигли вони добігти до клітки, як Вогнерукого і Бріану вже поглинула пітьма, і солдати марно шукали свого чорного сторожа.

Другий бік

Сторінку з книжки видерла і розірвала навпіл.

А потім цілий розділ.

Невдовзі під її ногами і навколо

Лягли уривки слів… Навіщо ті слова?

Сказала потім гучно в жовтогарячому просторі:

— Навіщо ті слова?

Маркус Цузак. Книжкова злодійка

Чорний Принц і досі перебував під Роксаниною опікою. Вона мала так накласти шини на його пошкоджену ногу, щоб він міг бігти. Бігти аж до Озерного замку.

— Ми ще маємо час, — казала йому Меґі, дарма що серце підганяло її. Адже Мо, безперечно, зшиватиме цю книжку з чистими сторінками так само довго, як і в Сутінковому замку.

Чорний Принц хотів вирушити майже з усіма своїми людьми, щоб допомогти Сойці. Проте без Елінор та Меґі.

— Я був змушений пообіцяти твоєму батькові, що ти і твоя мати будете в безпечному місці, — пояснював він, — і щодо матері я вже не дотримав обіцянки. Тож я хочу дотримати її принаймні щодо тебе. Хіба ти не обіцяла йому того самого?

Ні. Вона не обіцяла. І тому вирушить. Хоча їй крається серце, що доведеться лишити Дорію самого. Він іще й досі не прокинувся, проте з ним розмовлятиме Даріус. І Елінор. А вона повернеться. А може, ні?..

З нею піде Фарид. Він викликатиме вогонь, коли по дорозі ставатиме надто холодно. Меґі зцупила трохи в’яленого м’яса й набрала води в одну з Батистових шкіряних фляг. Як Чорний Принц міг думати, що вона лишиться, якщо їй і досі стояли перед очима вогненні слова? Як він міг думати, що вона дасть своєму батьку помирати, наче то інший, зовсім інший сюжет?

— Але ж Меґі! Чорний Принц нічого не знає про слова! — казав їй Феноліо. — І нічогісінько не знає про те, що виробляє Орфей! — А Феноліо знав і все-таки, як і Принц, не хотів, щоб вона йшла. — Ти хочеш, щоб із тобою сталося те саме, що і з твоєю матір’ю? Ніхто не знає, де вона! Ні, ти мусиш лишитися. Ми допоможемо твоєму батьку по-своєму. Я писатиму день і ніч, обіцяю тобі. Але якщо ти не лишишся тут, щоб читати, яка тоді користь із того письма?

Лишитися. Чекати. Ні. Таке не для неї. Вона піде потай, як Реза, і ніде не заблукає… Вона вже й так забагато чекала. Даріус прочитає, якщо Феноліо спаде якась думка, — адже Даріус, безперечно, міг би прочитати про велетня, — а за дітьми дивилися б Батист і Елінор, Роксана й Феноліо. А Мо самотній, страшенно самотній. Вона потрібна йому. Вона завжди потрібна йому.

Елінор тихо хропіла. Даріус спав поряд із нею, між Мінервиних дітей. Меґі ворушилася так тихенько, як давало змогу сплетене з гілля гніздо, взяла курточку, черевики й рюкзак, що завжди нагадував їй про інший світ.

— Ти готова? — показався в круглих дверях Фарид. — Невдовзі розвидниться.

Меґі кивнула головою й відвернулася, коли він прикипів до неї очима, великими, як у дитини.

Коло сонних людей стояла біла жінка й дивилася на Меґі.

Вона тримала в руці наче паличку — короткий, списаний шматок крейди — і вимогливо простягла Фаридові одну зі свічок, які Елінор принесла з Омбри. Фарид, мов сновида, підступив до білої жінки і, шепнувши, запалив ґніт. Біла жінка занурила крейду в полум’я й почала писати на аркуші паперу, на якому Меґі, коли велетень забрав Феноліо, марно намагалася дописати для батька щасливий кінець… Біла жінка писала й писала. Тим часом Мінерва уві сні шепотіла ім’я свого небіжчика чоловіка, Елінор повернулася на другий бік, а Деспіна обняла брата. У мережива гнізда задув вітер і мало не погасив свічку. Зрештою біла жінка підвелася, ще раз глянула на Меґі і зникла, немов її звіяв вітер.

Коли вона пішла, Фарид полегшено зітхнув і притулився обличчям до кіс Меґі. Але дівчина лагідно відсунула його й нахилилася над аркушем, на якому писала біла жінка.

— Ти вмієш читати? — прошепотів Фарид.

Меґі кивнула головою.

— Іди до Чорного Принца і скажи, що він може поберегти свою ногу, — тихо проказала вона. — Ми всі лишаємося тут. Пісню про Сойку вже написано.

Книжка

— Гаразд, — мовила леді й обернулася до Ебі: — Принесеш завтра книжку.

— Яку?

— Як? Хіба книжка не одна?

Ален Армстронґ. Вітінґтон

Нелегко було наказати рукам працювати повільно, коли вони так любили свою працю. Очі Мо пекли від тьмяного світла. Зап’ястки вкрилися ранами від кайданів, проте він був навдивовижу щасливий, наче зашив у книжку не смерть Змієголова, а сам час, а разом з ним і всю турботу про майбутнє, всі страждання минувшини, поки тепер, цієї миті, його руки пестили папір і шкіру.

— Я прийду тобі на допомогу вогнем, тільки-но визволю Бріану, — пообіцяв Мо Вогнерукий, перше ніж лишив його самого, щоб ще раз грати роль зрадника. — І принесу й книжку з чистими сторінками, — додав він.

Але прийшов не Вогнерукий, а Реза. Серце