Бенкет круків - Джордж Мартін

— У Вестеросі. А це хіба схоже на Вестерос?

— Мейстер Еймон...

— ...помирає. Отой смугастий цілитель, на якого ти все срібло спустив, так і сказав,— у Дареонових губах з'явилася жорсткість.— Бери собі дівчину або забирайся, Семе. Ти мені свято псуєш.

— Я піду,— мовив Сем,— але ти підеш зі мною.

— Ні. Досить з мене вас. Досить з мене чорного,— Дареон, зірвавши з голої нареченої плаща, пожбурив його Семові в обличчя.— Ось. Накинь цю шмату на старого, може, трохи зігріється, Мені вона вже не знадобиться. Скоро я вбиратимусь у оксамит. А за рік я одягнуся в хутро і їстиму...

І Сем його вдарив.

Навіть не замислився як. Рука просто піднялася, стиснута в кулак, і врізалася співцеві в зуби. Дареон вилаявся, гола наречена заверещала, а Сем кинувся на співця та збив його навзнак на низенький стіл. На зріст вони двоє були майже однакові, але важив Сем удвічі більше, й уперше в житті розлютився так, що не відчував страху. Він кулаком зацідив співцеві спершу в лице, тоді в живіт, а далі заходився дубасити обома руками по плечах. Коли Дареон ухопив його за зап'ястки, Сем буцнув його головою, розбивши йому губу. Дареон, відпустивши його руки, стусонув його в ніс. Якийсь чоловік реготав, а жінка лаялася. Бійка вповільнювалася — хлопці нагадували двох чорних мух, які вовтузяться в бурштині. А тоді хтось стягнув Сема з Дареона. Він ударив того, хто його тягнув, і тут на голову йому опустилося щось тверде.

А за мить він уже летів сторчголов через поріг, у туман. На мент перед очима постала чорна вода, а далі канал полетів йому просто в обличчя.

Сем пішов під воду як камінь, як валун, як гора. Вода потрапила в очі й у ніс — темна, холодна й солона. Спробував погукати на допомогу — і тільки наковтався ще більше. Дриґаючи ногами й руками, він перевернувся, пускаючи носом бульки. «Пливи,— наказав він собі,— пливи». Він розплющив очі, але солона як ропа вода обпекла їх, засліплюючи. На якусь мить вдалося випірнути на поверхню й хапнути повітря; однією рукою Сем бив по воді, а друга шкребла по стінці каналу. Але каміння було слизьке від мулу, за нього неможливо було вчепитися. Сем знову пішов під воду.

Одяг промок, і Сем відчув на шкірі холод. Пояс із мечем зісковзнув по ногах і заплутався на кісточках. «Я тону»,— подумав Сем, засліплений панікою. Він заборсався, намагаючись знову видряпатися на поверхню, та натомість просто обличчям врізався в дно каналу. «Я перевернувся догори дриґом,— збагнув він,— я тону». Під рукою щось майнуло — риба чи вугор, ковзнуло між пальців. «Мені не можна тонути, мейстер Еймон без мене помре, і в Жиллі нікого не залишиться. Треба плисти, треба...»

Почувся гучний сплеск, і щось обхопило його попід пахвами, за груди. «Вугор,— зринула перша думка,— мене обплутав вугор, він затягне мене на дно». Сем розтулив рота, щоб заверещати, і тільки більше наковтався води. «Я потонув,— майнула остання думка.— Боги праведні, я потонув».

Коли він розплющив очі, то лежав на спині, а чорний здоровань з Літніх островів гатив йому в живіт кулаками завбільшки з окіст. «Припиніть, мені боляче»,— хотів крикнути Сем, а натомість вивергнув воду й хапнув повітря. Весь мокрий, він тремтів, лежачи на бруківці в калюжі води з каналу. Чорношкірий з Літніх островів знову зацідив йому в живіт, і з носа вилетів ще струмінь води.

— Припиніть,— видихнув Сем.— Я не потонув. Я не потонув.

— Ні,— нахилився над ним рятівник — велетенський, чорний і геть мокрий.— Ти винен тепер Зондо багато пір'я. Вода зіпсувала Зондо чудовий плащ.

Так і було, бачив Сем. Пір'яний плащ прилип до широчезних плечей чорношкірого, мокрий і в мулі.

— Я не хотів...

— ...піти поплавати? Зондо це бачив. Забагато плюскався. А гладун має просто триматися на воді,— чорношкірий, схопивши Сема за камзол здоровецькою рукою, рвучко поставив його на ноги.— Зондо — помічник капітана на «Цинамоновому вітрі». Багато мов знає — потрошку. Зондо сміявся, коли бачив, як ти вдарив співця. Зондо чув,— на обличчя йому наповзла широчезна біла усмішка.— Зондо знає драконів!

Джеймі

— Я сподівалася, тобі нарешті набридне ця жалюгідна борода. З цією рослинністю ти схожий на Роберта,— мовила сестра, яка скинула жалобне вбрання, замінивши його на нефритово-зелену сукню з рукавами зі сріблястого мирського мережива. На золотому ланцюжку на шиї висів смарагд завбільшки з голубине яйце.

— У Роберта борода була чорна. А в мене золота.

— Золота? Чи срібна? — Серсі, висмикнувши в нього з підборіддя волосину, піднесла її вгору. Та виявилася сивою.— Щось ти побляк, брате. Перетворюєшся на привида себе колишнього — на блідого калічного привида. Ні кровинки і завжди в білому,— вона відкинула назад волосся.— Ти мені більше подобаєшся в золоті й кармазині.

«А ти мені подобаєшся в сонячному світлі, з краплями води на голій шкірі». Хотілося поцілувати її, віднести в спальню, кинути на ліжко... Вона злягалася з Ланселем і з Озмундом Кетлблеком, а може, і зі Сновидою...

— Укладімо угоду. Звільни мене від цього обов'язку — і моє лезо до твоїх послуг.

Вона стиснула губи. Серсі пила глінтвейн і тому пахла мускатним горіхом.

— Ти зі мною торгуватися зібрався? Мушу тобі нагадати, що ти давав обітницю.

— Обітницю захищати короля. Моє місце біля нього.

— Твоє місце там, куди він тебе посилає.

— Томен поставить печатку на будь-якій грамоті, яку ти йому підсунеш. Це твоя примха, і вона ще нам дорого обійдеться. Навіщо призначати хранителем Заходу Давена, якщо ти йому не довіряєш?

Серсі присіла під вікном. За спиною в неї виднілися почорнілі руїни Вежі правиці.

— Чого це ви опираєтеся, сер? Чи разом з рукою втратили мужність?

— Я присягнувся леді Старк, що більше не здійму зброї ні проти Старків, ні проти Таллі.

— П'яна присяга з мечем біля горла.

— Як я зможу захистити Томена, якщо буду не поряд?

— Знищивши його ворогів. Батько завжди казав: спритний удар захистить краще за будь-який щит. Звісна річ, щоб завдати удару, потрібно мати руку. Та навіть скалічений лев здатен нагнати страху. Мені потрібен Річкорин. Мені потрібен Бринден Таллі — в ланцях або в могилі.