Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
Я зупинився за три кроки від цілі — правильно вибрана відстань дозволяє уникнути багатьох зайвих конфліктів. Кланятися не став, але і довгих розглядань собі не дозволив — просто, трохи прикрив повіки, ховаючи погляд.
— Добрий день, мадам! — звертатися завжди потрібно до старших. — Ви розумієте по-інгернійськи?
— Ми розуміємо, — відповів з-за її спини боєць.
— Ці добрі люди, — я махнув головою в бік похмурого натовпу, який потрохи заповнював площу, — турбуються про свого односельчанина. Чи не попадався вам на дорозі трьохвісний віз, запряжений парою крупних гнідих коней?
Каштадарці обмінялися парою фраз своєю співучою мовою.
— А що, якщо ні?
— Тоді я розвернуся і поїду, а вам доведеться ладнати з цими добрими людьми самостійно.
За нашим спілкуванням спостерігало уже чоловік сорок.
— Хто ви такий, щоби питатися? — уточнив мужик.
Майже зухвальство. Чи тітка вирішила, що зуміє завалити повноцінного мага?
— Я — співробітник НЗАМПІС! — довелося розправити плечі і продемонструвати моє чергове тимчасове посвідчення, яке я лише випадково ніде не загубив, а Сатал — не забув мені видати.
Новина викликала сильне збудження і нездорову цікавість чорноокої відьми.
— Нагля-аду? — з сильним акцентом проспівала вона, азартно мені підморгуючи.
— Він теж з «нагляду», — я поспішив переключити її увагу на Соркара, — лише ранений. А мені потрібно знати про воза.
— Нам не треба неприємності, пане! — вайло ледь помітно знітився (явно звик мати справу з чорними, але сам — не чаклун). — Ми самі нічого не знаємо, але один з дітей бачив великого воза, поряд з яким ходили люди. Потім щось яскраво блимнуло, він злякався і втік.
— А якого кольору був спалах? — уточнив я.
— Це важливо?
— Важливо.
За кольором часом можна визначити тип Джерела. Білі закляття ніколи не бувають синіми або фіолетовими, а чорні — жовтими або оранжевими.
Мужчина сходив до фургона і про щось поговорив з дітьми, каштадарка продовжувала переморгуватися з Соркаром. Здається, він їй відповідав (от баран!).
— Хлопчик ще малий у нас, — трохи винувато почав, повернувшись, каштадарець, — але за його словами виходить — ніби сонце засвітилося.
— Сидіть тут, нікуди не їдьте!
Це треба було обговорити без сторонніх. Наказавши селянам зникнути геть з моїх очей і не злити начальство (тобто, мене), я повернувся в харчевню і влаштував власну військову нараду.
— Білі хуліганять.
— Б-білі н-н-н…
— Можуть, якщо це Чудесники. Питання, якого хрíна їм дався мельник. Він навіть не чорний був!
— Фіра, — подав голос Соркар. — Це, напевно, ті самі, що у нас машину поцупити хотіли.
— Ґілад звідси далеко, — не погодився я.
— Так, п’ять днів. Якщо пішки, то — якраз.
Я задумався. Якщо згадати «зорю мандрівників», то якісь білі маги в Ґіладі точно були. Чи знали вони про вибухівку на кораблі? Та пофіг тепер, головне — я про неї вчасно взнав. Допустімо, вони прибули на узбережжя пароплавом, стали шукати транспорт для подальшого шляху, спробували сперти вантажівку (невдало), і швидко-швидко пішли сюди. За часом підходить. Тоді як в картинку вписується вбитий на тракті чистильник (там-то машину ніхто не взяв) і, якщо вже на те пішло, хутір, що спалахнув як свічка? Обігнати мене пішки чи верхи вони не могли. Що, дві а то і три колони Чудесників ходять маршем по Арангену? Типу, колективні гулянки, з піснями і ватрами. А нафіга? Вони, звичайно, психи, але не настільки, щоби влаштовувати швидкісні переходи в компанії нежитів виключно для моціону.
— Сходимо на місце, — запропонував я чистильникові, — порівняємо, чи схоже це на те, що було з Гатаєм.
Соркар одразу погодився (він теж був трохи п’яним). Зомбі залишився наглядати за Алехом і вантажівкою (Максу я довіряв більше, ніж білому), а ми вирушили у вказаному каштадарцями напрямку. Мотоцикл йшов трохи зиґзаґом. Справді, добре тут пиво!
Ніякого занепокоєння з приводу сумнівності пригоди я не відчував; на мій погляд, Чудесникам (якщо це були вони) слід було якомога швидше драпати звідси на краденому возі. Хоча, якщо задуматися, з якою швидкістю, скорше за все, ходять мельникові тяглові коняки, то ще хто його знає, як буде швидше. І взагалі, що може загрожувати чорному магові за відсутності «нагляду»?! Гм. Ну, був у Краухарді випадок, коли селяни закидали каменями набридливого чаклуна… Але то в Краухарді, в Арангені народ духом послабкіше буде.
Коротше кажучи, забув я, що у сектантів незрозуміла логіка, напевне, вони так само не бачили причин боятися, а коли помітили, як ми в’їжджали в село, бажання заволодіти вантажівкою їх просто засліпило. Ми пили пиво години дві; часу, щоби запланувати пограбування у них було вдосталь, але почали вони банально — з гоп-стопа.
Знайти на степовому путівці місце, в якому ніколи не був, чисто за описом — задача не для слабонервних. Ми вже чверть години плелися, як черепахи, зупиняючись кожні сто метрі, намагаючись узгодити дані каштадарцями орієнтири з тим, що бачили на місцевості. Я відпльовувався від мошкари (на такій швидкості розсікачі не працювали) і всюди вишукував пролисини в траві або плями свіжої зелені.
— Тут чи трохи далі?
— Напевне, тут, — кивнув Соркар.
Я прослідкував за його поглядом — в наш бік рішуче рухався настовбурчений юнак (майже хлопчик), який неприємно нагадував мені обкуреного типа зі списом і небіжчика Лорана. І цей пре прямо в лоб…
— Завмри! — наказав я йому, готуючись садонути чимось приголомшуючим.
Він зупинився, одночасно виймаючи з кишені руку, в якій був затиснений великий срібний амулет, весь в різнокольорових стразах. Яка вульгарність! Я приготував щити. Руйнівних заклять в білій магії небагато, але щоби їх відбити, доводиться вибудовувати неймовірно щільну оборону. Це як спроба побити когось через подушку: протизакляття діють не на ворожу магію, а на середовище, в якій та поширюється, неефективно, жах.
Золотистий спалах вдарив по очах раз, ще раз. Ніяких дивних відчуттів це не викликало. В принципі, закляття іншого Джерела магові недоступні, але, якщо знати теорію, їх схему можна реконструювати за результатами впливу. В даному випадку нічого загрозливого я не помічав.
Третій раз спалах вийшов слабшим.
— Ти скажи, що зробити хочеш. Може, я чимось допоможу?
Нахабний юнак пополотнів, жбурнув у мій бік амулет, розвернувся і дав дьору.
— Фас! — скомандував я.
Пса-зомбі зі мною не було, зате був Соркар, а рефлекси на здобич, яка тікає, у них абсолютно однакові. «Чистильник» джиґонув за жертвою так, як Макс не всякий раз бігає, за лічені секунди злодюгу наздогнали, кинули на землю і почали бити ногами.
Я підняв амулет і, без поспіху, підійшов до бійки. Взагалі-то, намагатися відібрати у бойового мага його здобич
