Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
Напевно, Соркар десь почув, що хтось відправився на острови, і завчасно прийшов на пристань з зомбі на мотузкý. «Чистильник» терпляче дочекався мого приїзду. Між іншим, уже два тижні пройшло, як там у нього з Джерелом? Треба йому щось такого, переконливого, набрехати, після чого скоренько вшиватися. Мені лише розлютованого каліки під боком не вистачає! Макс енергійно барабанив хвостом по дошках причалу.
До речі, а як виглядає пам’ять фермерського пса?
Я з підозрою витріщився а нього, Макс зробив вуха віялом. Ні, не може бут, щоби в мені поселилася сутність вівчарки! Людина складніша за собаку, повинне ж бути якесь передавальне відношення… Я уявив свої думки у вигляді листка паперу і старанно витер цю ідею нафіг, щоби потім голову собі не ламати.
— До речі, таратайку-то вашу мало не свиснули, — між іншим повідомив Соркар.
— Х-х-хто? — здивувався Алех.
Чиста душа! Він думає, що на його майно не знайдеться бажаючих, особливо в Арангені, де кожен другий сподівається втекти.
— Фіг знає.
— І чому не свиснули? — практично уточнив я.
— Та твій зомбак їх шугнув! У вікно висунився і давай гавкати. Я сам від того, спросоння, мало дуба не врізав.
Добре, що у Соркара Джерела нема, а то дуба би врізав не лише він. У мене вже виробилася звичка довіряти судженням зомбі, і, якщо Макс вважав за потрібне когось обгавкати, значить той хтось цього заслуговував. До того ж, власних «П’яної Камбали» проставився з цього приводу халявним пивом:
— Вибачаємось, значиться. Не місцеві хуліганили.
Скорше за все — брехав. Щоб у глухому арангенському кутку топталося стільки чужого народу? Нізащо не повірю! З іншого боку, ловити злодіїв-невдах ми теж не стали, а вже на наступний день подалися геть від узбережжя.
Великий і жахливий генерал Зертак милив чуба своїм підлеглим. Ті з трепетом вислуховували, тому що тим, хто слухав неуважно, генерал міг намилити ще й щось інше, і навіть злагоджена робота команди з одинадцяти магів не допомогла би уникнути гніву чаклуна, який, ходять чутки, зумів пережити смертельне прокляття.
— Безвідповідальність! Невиконання наказу!! — лютував генерал. — Вам що було сказано? Супроводжувати! А ви що зробили?!
Капітан Ридзер винувато опустив очі, підлеглі дружно повторили його рух.
— Відпустити цінного співробітника самого, без узгодженого маршруту, без зв’язку!!! Як це називається?!!
— Винен, — видихнув капітан. Боятися бойовий маг не вмів, качати права було б самогубством, тому Рідзер старанно вирощував у себе в душі почуття каяття, яке б дозволило заглушити будь-які заперечення з боку чорної натури.
— А коли робив, чим думав?
Генерал продовжував бушувати. Зертак знав своїх підлеглих так, як не всякий емпат може знати людину, і будь-які натяки на пофігізм, надмірну самовпевненість і лінощі душив ще в зародку. А як інакше втримати в руках банду чорних палисвітів? Проштрафившись і будучи впійманими, маги були раді вже тому, що залишаться живими.
Лише вийшовши зі штабного намету, капітан Рідзер дозволив собі крадькома зітхнути і перестав м’яти в руках формового картуза з високим вичілком і гербом — символом свого капітанства. Сьогодні він його ще не втратить. Пронесло!
— Може, поїхати, пошукати? — запитав найбільш совісний у команді.
— А смисл? Він їхав на секретний об’єкт, поки ми будемо шукати це місце, вони там все закінчать і повернуться додому. До того ж, при ньому зомбі, а це, вважай, півтора жандарми. Нічого з ним не станеться!
Жарт про жандармів (дві пари ніг — одна голова) прижився.
Навколо шумів польовий табір, вівся останній огляд транспорту, амуніції і бійців. На довгих жердинах ніжно передзвонювалися амулети інструментального контролю, і більшість кришталевих призм було повернуто на південь, в бік кордону з Каштадаром. З дня на день повинна була початися важлива, але неймовірно нудна операція з зачистки Арангена від проявів потойбічного, деяким з яких було уже по п’ять-сім років (в такому віці навіть примітивний фома уже починає бути помітно небезпечним). Влада Інгерніки пишалася тим, що може застосувати силу там, де інші народи покірливо відступають, щоби віками дожидатися, поки нежиті на проклятих землях повиздихають від голоду. Поставлену задачу слід було виконати бездоганно!
А поки третина особового складу розважалася, влаштовуючи рейди сусідньою каштадарською територією, щоби припинити організовані і не дуже спроби південних сусідів поживитися за рахунок Арангена (Зертак справедливо вважав, що заперечувати такій юрмі бойових магів сусіди не наважаться). Армія бажала доказати, що недаремно їсть свій хліб. А заодно показати всяким там закордонним різним іншим.
Місця для проблем в планах командування виділено не було.
Глава 54
Нарешті я мав підстави вважати, що удача мені посміхнулася: контракт виконано, диплом, вважай, в кишені, залишалося лише отримати гроші. Вдається же іншим людям заробляти, не втрапляючи у халепу! І мені пора починати.
Під гуркіт армійської вантажівки подорож Арангеном пішла веселіше. На давно вже звичні окові убогі ландшафти (всі ці поля-стайні-копиці), я дивився поглядом переможця — чужу реальність було приборкано і засвоєно. Заночували, за мовчазною згодою одне одного, в кузові вантажівки — нікому не хотілося відновлювати знайомство з блощицями, тим більше, що погода стояла знаменита (в Краухарді такої, взагалі, не буває). На привалі Алех розважав нас етнографічними байками про те, як на цих самих землях хтось повставав проти когось з незрозумілими цілями і майже перемагав. Всю свою історію Аранген був приводом для війн і чвар, але що найсмішніше — на самому початку завойовників приваблювали тутешні будівельні ліси. А дивовижі побуту пояснювалися геть просто: вся земля східних кантонів належала всього п’яти крупним землевласникам. Селянам ще пощастило, що в Інгерніці рабство заборонили!
А Рідзеру я помщуся. Це він, гад, підбив мене їхати на узбережжя через штаб «нагляду»! Можна було здогадатися, що пряма лінія на карті — не найшвидший шлях.
Я був налаштований їхати вперед тупо, прямо і ніде не зупиняючись. Мої супутники такої постановки питання не розуміли (життєвого досвіду не вистачало), Якщо Алех ще якось намагався виконати доручення, то Соркар був настроєний погуляти за державний рахунок. Ну, як людям пояснити, що кращий спосіб уникнути неприємностей — не дати їм шансу себе наздогнати? «Чистильник» в те, що його можуть наврочити, не вірив (я раніше — теж), чорні заморочки до нього потрохи поверталися, він піддав Алеха тиску пропаганди (білий просто не міг такому опиратися) і спільним голосуванням (двоє проти одного) було вирішено повернути. Колектив хотів пива! Варто було послати їх до Шереха і зі
