Бенкет круків - Джордж Мартін
А тоді вони потрапляють у бій.
Для декого цього досить, щоб зламатися. Інші протримаються багато років, поки не втратять лік боям, та навіть той, хто витримав сотню битв, може зламатися у сто першій. Брати бачать, як у них на очах помирають брати, батьки втрачають синів, друзі дивляться, як їхні друзі, розпанахані сокирою, намагаються втримати в животі свої тельбухи.
У них на очах зарубують їхнього лорда-очільника, і який-небудь інший лорд оголошує, що тепер вони підпорядковуються йому. Вони отримують поранення, а за деякий час, коли ще й перше не загоїлося вповні, отримують друге. Ніколи вони не їдять досхочу, черевики в походах розвалюються, одяг перетворюється на лахміття, а потім ще на половину вояків нападає пронос, бо доводиться пити гнилу воду.
Хто хоче собі нові чоботи, або тепліший плащ, або іржавий залізний напівшолом, знімає їх з мертвих, а незабаром уже починає цупити і в живих — у простолюду, на чиїх землях воює,— у таких самих людей, як і сам був колись. Солдати ріжуть овець і крадуть курей, а звідти один крок до викрадення чужих дочок. А одного дня, озирнувшись, вони усвідомлюють, що не лишилося ні друзів, ні родичів, що поряд — самі чужинці під якимсь незнайомим прапором. Вони не розуміють, де вони і як повернутися додому, а лорд, за якого вони воюють, навіть імен їхніх не знає, але ось він з'являється й гукає, щоб шикувалися зі своїми списами, серпами й сапками в руках і щоб не думали відступати. А потім на них налітають лицарі — безликі люди, закуті в крицю, і тоді цілий світ переповнює грім атаки...
І людина ламається.
Розвертається і втікає, чи повзе по трупах загиблих, чи щезає глупої ночі, шукаючи собі сховку. На той час про домівку ніхто вже й не думає, а королі, лорди й боги важать менше, ніж кавалок гнилого м'яса, який дозволить протриматися ще бодай день, чи бурдюк бридкого вина, який на кілька годин притлумить страх. Зломлений — це вже не людина, а звір: прожити ще день, поїсти ще раз. Отож леді Брієнна не помиляється. За таких часів, як нині, подорожньому слід остерігатися зломлених, боятися їх... але водночас і жаліти.
Мерібальд договорив, і маленький загін поринув у глибоку тишу. Чути було, як шелестить у верболозі вітер, а вдалині кричить гагара. Чути було, як стиха хекає Пес, який біжить поряд із септоном і віслючком, висолопивши язика. Ця тиша ніяк не закінчувалася, аж доки Брієнна не мовила:
— Скільки вам було років, коли вас забрали на війну?
— Та не більше, ніж вашому хлопчику,— відповів Мерібальд.— Замалий я був для такого, як по правді, але всі мої брати пішли, і я не схотів лишатися. Віллам сказав, що візьме мене за зброєносця, от тільки ніякий Вілл був не лицар, а звичайний кухарчук, озброєний кухонним ножем, якого поцупив у заїзді. Він помер на Східцях, так і не побувавши в бою. І його, і брата Робіна прикінчила гарячка. Оуен загинув від удару булави, яка розвалила йому голову навпіл, а його приятеля Рябого Джона повісили за зґвалтування.
— Війна дев'ятипенсових королів? — запитав Гайл Гант.
— Так її називають, хоча я особисто ні жодного короля не бачив, ні жодного пенса за душею не мав. Але це була війна. Таки вона.
Семвел
Нервово похитуючись, Сем стояв біля вікна, спостерігаючи, як зникає за гостроверхими дахами останній сонячний промінь. «Мабуть, знову напився,— думав він.— Або з дівчиною познайомився». Сем не знав, лаятися йому чи плакати, Дареон-бо начебто йому брат. Попроси його заспівати — і ніхто не впорається краще. Попроси його зробити щось інше...
Уже опускався вечірній туман, і його сірі цівки повзли по стінах будинків, що вишикувалися уздовж старого каналу.
— Він обіцяв повернутися,— сказав Сем.— Ти ж теж його чула.
Жиллі дивилася на нього спухлими почервонілими очима. Немите й заплутане волосся висіло, обрамляючи обличчя. Вона була схожа на боязку тваринку, яка визирає з лісової гущавини. Минуло вже багато днів відтоді, як вони розпалювали вогнище, але дикунка все одно тулилася до коминка, так наче холодний попіл ще зберігав трохи тепла.
— Йому тут, з нами, не подобається,— прошепотіла вона, щоб не збудити немовля.— Тут сумно. А він любить місця, де багато вина й усмішок.
«Так,— подумав Сем,— а вина багато всюди, окрім як тут». У Браавосі повно заїздів, пивниць і борделів. І якщо Дареон віддає перевагу вогнищу й глінтвейну, а не черствому хлібу й товариству зарюмсаної дівчини, тлустого боягуза і хворого старого, хіба можна йому за це дорікати? «Я можу-таки йому дорікнути. Він обіцяв повернутися до сутінок; сказав, що принесе вина і поїсти».
Сем знову визирнув у вікно, без надії сподіваючись побачити співця, який поспішає додому. На таємниче місто опускалася темрява, скрадаючись провулками й каналами. Добродії Браавоса скоро позачиняють вікна й позамикають на засуви двері. Ніч належить бравам і куртизанкам. «Дареоновим новим друзям»,— гірко подумав Сем. Останнім часом співець тільки про них і розводився. Навіть хотів скласти пісню про одну куртизанку — жінку на ім'я Місячна Тінь, яка почула його спів біля Місячного ставка й обдарувала поцілунком. «Ліпше б ти в неї срібняка попросив,— зауважив Сем.— Нам гроші потрібні, а не цілунки». Але співець лише посміхнувся. «Деякі цілунки коштовніші за золото, Смертовбивче».
І це Сема теж сердило. Дареону не слід складати пісні про куртизанок. Йому слід співати про Стіну та звитяги Нічної варти. Сем сподівався, що ці пісні переконають кількох юнаків убратися в чорне. Але Дареон натомість співав про золоті цілунки, сріблясті коси й черлені вуста. А ніхто ще в житті не вбирався в чорне заради черлених вуст.
Іноді спів будив немовля. Малюк починав квилити, Дареон горлав, щоб той замовкнув, Жиллі плакала, і співець вибігав геть і по
