Буря Мечів - Джордж Мартін

Але тут нарешті Рордж переміг у суперечці.

— Потворнішої за тебе жінки я в житті не бачив,— мовив він до Брієнни,— але не думаю, що я не зможу зробити тебе ще потворнішою. Хочеш ніс, як у мене? Спробуй опиратися — і точно отримаєш. Та й два ока — це забагато. Один зойк — і я тобі око вичавлю та примушу зжерти, а тоді одного по одному повисмикую тобі всі кляті зуби.

— Ой, та давай уже, Рордже,— підганяв його Шагвел.— Без зубів вона стане схожа на мою любу стареньку матусю,— реготнув він.— А мені завжди так хотілося засадити своїй любій старенькій матусі в зад!

— От кумедний блазень,— хихикнув Джеймі.— Маю для тебе загадку, Шагвеле. Знаєш, чому ви так не хочете, щоб вона кричала? Зате я знаю! — мовив він і гаркнув на все горло: — САПФІРИ!

Вилаявшись, Рордж знову наступив йому на обрубок руки. Джеймі завив. «Я не здогадувався, що на світі буває такий біль»,— була його остання думка. Важко сказати, скільки він лишався без тями, та коли біль, пережувавши, нарешті виплюнув його, біля них уже стояв Урсвик і навіть Варго Гоут власною персоною.

— Сю не сіпати! — верещав Цап, бризкаючи слиною на Золло.— Ся має виситися дівкою! Жа неї дадуть місок саффірів!

І відтоді щоночі Гоут приставляв до бранців вартових — захищати від своїх же розбійників.

Дві ночі минули в мовчанці, аж нарешті дівчина знайшла в собі мужність прошепотіти:

— Джеймі! Чому ви тоді так крикнули?

— Крикнув «сапфіри», маєш на увазі? Подумай головою, дівко. Якби я крикнув «ґвалтують», хіба хтось звернув би увагу?

— Необов’язково взагалі було кричати.

— На тебе і з носом дивитися — випробування. І крім того, хотів послухати, як Цап вимовляє «саффіри»,— хихикнув він.— Тобі пощастило, що я такий брехун. Бо людина чесна розповіла би про Сапфіровий острів правду.

— Все одно,— сказала вона,— я вам дякую. Сер.

Рука в нього знову пульсувала. Рипнувши рубами, він мовив:

— Ланістери завжди сплачують борги. Це за річку, за те каміння, яким ти завалила Робіна Райгера.

Цап хотів з доставки Джеймі зробити цілу виставу, тож за милю до гаренхольської брами довелося спішитися. Одною мотузкою Джеймі обмотали за пояс, другою скрутили Брієнні зап’ястки, а кінці прив’язали до луки сідла Варго Гоута. Отак вони і брели поряд зі смугастим зонем когорянина.

Джеймі підтримувала тільки лють. Бинт, що ним замотаний був обрубок руки, весь посірів і просяк гноєм. Примарні пальці сіпало з кожним кроком. «Я сильніший, ніж вони гадають,— казав Джеймі собі.— Я й досі Ланістер. Досі лицар королівської варти». Він дійде і до Гаренхолу, і до Королівського Причалу. Він виживе. І сплатить свої борги з лихвою.

Наближаючись до схожих на скелі стін велетенського замку Гарена Чорного, Брієнна стиснула Джеймі за руку.

— Замок у руках лорда Болтона. Болтони — прапороносці Старків.

— Болтони шкіру зі своїх ворогів злуплюють.

Тільки це про північан Джеймі і пам’ятав. Тиріон точно знає про лорда Страхфорту все, що тільки можна, але Тиріон за тисячу льє звідси, разом з Серсі. «Поки Серсі жива, я померти не можу,— сказав собі Джеймі.— Ми в один день народились і в один день помремо».

Містечко під мурами замку спалили вщент, лишився хіба попіл і почорніле каміння, а на березі озера, де лорд Вент оманливої весни влаштував грандіозний турнір, стояло табором чимало людей і коней. Гірка усмішка наповзла на вуста Джеймі, коли він ступив на витовчену землю. В тому самому місці, де колись він став навколішки перед королем, складаючи обітницю, хтось викопав стічну канаву. «Я й уявити не міг, як швидко все солодке прокисає. Ейрис не дав мені бодай одну ніч потішитися. Пошанував мене — і наплював на мене».

— Прапори,— зауважила Брієнна.— Облуплений чоловік і вежі-близнючки, бачите? Присяжні короля Роберта. А он понад прибрамною — сіре на білому тлі. Деривовк розмаяний.

Джеймі звів голову.

— Ваш клятий вовк, так і є,— погодився він.— А обабіч нього — голови.

При брамі зібралися солдати, слуги, повії — зустріли новоприбулих улюлюканням. У таборі до них причепилася плямиста сучка і бігла за ними, поки один з лісянців не нахромив її на спис і не поскакав з нею в голову колони.

— Несу прапор Царевбивці! — кричав він, потрясаючи мертвим псом у Джеймі над головою.

Мури Гаренхолу були такі товсті, що проїзд під ними видавався кам’яним тунелем. Варго Гоут відіслав двох своїх дотраків наперед — повідомити лорда Болтона про свій приїзд, тож у зовнішньому дворі вже зібралося чимало роззяв. Вони розступалися перед Джеймі, який дибав уперед, стараючись не вповільнювати кроку, бо одразу ж напиналася мотузка й смикала його.

— Передаю вам Саревбивсю! — прошепеляв Варго Гоут своїм хрипким голосом. У спину Джеймі тицьнувся спис, і він полетів на землю.

Джеймі інстинктивно виставив руки, щоб не впасти. Коли кикіть врізався в землю, біль просто засліпив, але Джеймі якось вдалося зіп’ятися на одне коліно. Попереду виднілися широкі кам’яні сходи, які вели до входу в одну з гаренхольских велетенських круглих веж. Перед ним стояло п’ятеро лицарів і один північанин: він — одягнений у вовну й хутро, а суворі п’ятеро — в кольчуги й кіраси, з вежами-близнючками на сюрко.

— Флотилія Фреїв! — вигукнув Джеймі.— Сер Данвел, сер Ейніс, сер Гостін,— упізнав він синів лорда Волдера; зрештою, його тітка одружена з одним з них.— Прийміть мої співчуття.

— Співчуття, сер? — перепитав сер Данвел Фрей.

— Син вашого брата, сер Клеос,— пояснив Джеймі.— Їхав з нами, поки розбійники його стрілами не нашпигували. Урсвик з приятелями речі його забрали, а самого лишили вовкам на поталу.

— Мілорди! — випручалася Брієнна та ступила вперед.— Я бачила ваші знамена. Вислухайте мене заради присяги, яку ви давали!

— Хто це така? — поцікавився сер Ейніс Фрей.

— Ваністерівська мамка,— зронив Гоут.

— Я — Брієнна Тартська, дочка лорда Селвина Вечірниці, присяжна дому Старків, як і ви.

— Плювати на твої присяги,— чвиркнув їй під ноги сер Ейніс.— Ми повірили на слові Робу Старку, а він нам віддячив віроломством.

«Як цікаво!» Джеймі вивернув голову — поглянути, як Брієнна зреагує на таке звинувачення, але дівчина закусила