Буря Мечів - Джордж Мартін
— Але, мілорде,— заперечив чоловік,— ви ж ніколи не чули, як я співаю. Прошу, послухайте хвилинку!
Пальці його спритно пробіглися струнами ліри, і пивницю виповнила тиха музика. Саймон заспівав.
На згірку лишається місто,
Бруківка, мов річка, пливе;
Петляє провулок в’юнистий...
Жіноче зітхання зове.
Твій скарб, твій порив нездоланний,
Блаженство і сором твої...
Не варті ні замок, ні ланець
Одного цілунку її.
— Це ще не все,— мовив чоловік, уриваючи спів,— є продовження. Особливо гарний приспів, на мою думку. «Холодні руки золоті, жіночі ж руки — жар...»
— Досить,— Тиріон витягнув з-за пазухи долоню — порожню.— Цю пісню я чути не хочу. Більше ніколи.
— Ні? — Саймон Срібноязикий відклав ліру і зробив ковток вина.— Шкода. І все-таки, кожен має свою пісню, як казав мій старий учитель, навчаючи мене музики. Комусь моя пісня, може, більше сподобається. Наприклад, королеві. Або вашому лорду-батькові.
Тиріон, потерши шрам на носі, мовив:
— Батько мій часу на співців не має, а сестра не така щедра, як ви могли подумати. Мудра людина мовчанкою здатна заробити більше, ніж співом.
Ясніше сказати було неможливо.
— На весільному бенкеті Джофрі,— заговорив чоловік,— планується турнір співців.
— А ще жонглери, комедіанти і ведмеді-танцюристи.
— Ведмідь буде тільки один, мілорде,— мовив Саймон, який, вочевидь, до планів Серсі дослухався з більшою цікавістю, ніж Тиріон,— а от співців буде семеро. Галійон Кайський, Бетані Спритні-пальці, Еймон Костейн, Аларик Ейзенський, Гейміш Лірник, Колліо Квейніс і Орланд Старгородський змагатимуться за позолочену лютню зі срібними струнами... але й досі не прийшло запрошення для людини, яка їх усіх перевершує.
— Дайте-но я вгадаю... Для Саймона Срібноязикого?
Саймон скромно всміхнувся.
— Готовий довести перед королем і двором, що маю всі підстави хвалитися. Гейміш уже старий і часто-густо забуває, яку пісню почав співати. А Колліо з його кумедним тайроським акцентом! Якщо ви розберете одне слово з трьох, можете вважати, що вам пощастило.
— Бенкет влаштовує моя люба сестричка. Навіть якби я й міг дістати вам запрошення, хіба не видалося б це недоречним? Сім королівств, сім обітниць, сім викликів, сімдесят сім страв... і раптом вісім співців? І що подумає верховний септон?
— Ніколи ви не здавалися мені таким набожним, мілорде.
— Мова не про набожність. Існують формальності, яких слід дотриматися.
Саймон ковтнув вина.
— Ну... життя співця — постійний ризик. Наша професія заводить нас у пивниці й винарні, до буйних п’яниць. Якщо з кимсь із сімох, найнятих вашою сестрою, раптом станеться лихо, гадаю, ви розглянете мою кандидатуру на його місце? — він хитро посміхнувся, вочевидь, дуже з себе задоволений.
— Певна річ, шестеро співців — так само недоречно, як і восьмеро. Я розпитаю про здоров’я Серсиних сімох. Як хтось із них нездужає, Брон вас розшукає.
— Чудово, мілорде.
На цьому Саймон міг би й попрощатися, але, розпалений тріумфом, не втримався й докинув:
— Я співатиму на весіллі короля Джофрі. І якщо мене запросять до двору, звісна річ, я запропоную королю найкращі свої композиції — пісні, які я співав уже тисячі разів, які точно всім сподобаються. Та якщо я раптом опинюсь у якійсь жахливій винарні... ну, буде нагода заспівати мою нову пісню. «Холодні руки золоті, жіночі ж руки — жар...»
— До цього не дійде,— мовив Тиріон.— Даю вам слово Ланістера, Брон вас скоро викличе.
— Чудово, мілорде,— лисуватий співець з барилкуватим черевом знов узявся до ліри.
...Брон з кіньми чекав на початку провулку. Він допоміг Тиріону сісти в сідло.
— Коли мені його забирати в Сутінь-діл?
— Ніколи,— Тиріон розвернув коня.— Почекай три дні, потім повідомиш йому, що Гейміш Лірник зламав руку. Скажеш йому, що його теперішній одяг до двору не пасує, тож слід негайно змінити вбрання. Він без вагань з тобою піде,— скривився Тиріон.— Можеш забрати собі його язика, він-бо, кажуть, срібний, але решту ніхто й ніколи не має знайти.
— Є одна харчевня на Блошиному Дні,— широко посміхнувся Брон,— де готують смачнючу масну миску. З найрізноманітнішого м’яса, подейкують.
— Тільки мене туди ніколи не води,— Тиріон приострожив коня, переходячи на клус. Йому кортіло залізти в купіль — що гарячішу, то краще.
Однак і такого скромного задоволення він не отримав: не встиг він повернутись у свої покої, як Подрик Пейн повідомив, що його викликають у Вежу правиці.
— Вас хоче бачити його милість. Правиця. Лорд Тайвін.
— Я не забув, хто у нас правиця, Поде,— сказав Тиріон.— Я носа втратив, а не розум.
— Не відкусіть хлопцю голову! — розреготався Брон.
— А чом би й ні? Він усе одно нею ніколи не користується.
Тиріон не міг угадати, що ж він зробив не так цього разу. «Точніше, чого я не зробив». Виклик до лорда Тайвіна — не беззуба забава: батько ніколи не посилав по сина, щоб розділити з ним обід чи випити по кубку вина, оце вже точно.
За кілька хвилин, входячи в батькову світлицю, Тиріон почув незнайомий голос:
— ...вишневе дерево на піхви, обтягнуте червоною шкірою і оздоблене рядком заклепок — щирозлотних лев’ячих голів. Мабуть, з гранатами замість очей.
— З рубінами,— мовив лорд Тайвін.— Гранати не іскряться.
Тиріон прокашлявся.
— Мілорде! Викликали?
Батько звів очі.
— Так. Ходи сюди, поглянь.
На столі лежала купкою промащена тканина, а лорд Тайвін тримав у руці довгого меча.
— Весільний дарунок для Джофрі,— пояснив він Тиріону. У світлі, яке
