Буря Мечів - Джордж Мартін

— Манс пообіцяв мечі для всіх з того гурту, який першим досягне вершини,— сказав Ярл, видихаючи пару в холодне повітря.— Південські сталеві мечі замкової роботи. А імена ваші він у пісні оспіває, про це теж не забувайте. Що ще потрібно вільній людині? Вгору, і Чужі б забрали тих, хто пастиме задніх!

«Чужі б вас усіх забрали!» — подумав Джон, спостерігаючи, як вони деруться крутим схилом і зникають поміж дерев. Не перший раз дикуни перелазять через Стіну, і навіть не сто перший. Патрулі натикаються на скелелазів двічі-тричі на рік, а іноді розвідники знаходять побиті трупи тих, хто зірвався. Вздовж східного узбережжя нальотчики найчастіше будують човни, щоб прослизнути через Тюленячу затоку. На заході вони спускаються у чорні глибини Прірви, щоб обійти Тіняву вежу. Але поміж цих двох точок єдиний спосіб здолати Стіну — перелізти, і це вдавалося багатьом нальотчикам. «Тільки вертається їх менше»,— подумав Джон з похмурою гордістю. Скелелазам доводиться коней своїх лишати внизу, й чимало молодих і зелених нальотчиків починали з того, що на тому боці крали першого-ліпшого коня. Тоді здіймався ґвалт, зліталися круки, і частенько Нічна варта ловила нальотчиків і вішала, поки вони не встигли повернутися з награбованим добром і жінками. Ярл такої помилки не вчинить, знав Джон, а от Стир... «Магнар — начальник, а не нальотчик. Може, він і не знає правил цієї гри».

— Он вони,— мовила Ігритта, і Джон, звівши очі, побачив першого скелелаза, який витнувся з-за дерев. То був Ярл. Він запримітив чатове дерево, яке прихилилося до Стіни, і, щоб прискорити просування, поліз на стовбур, а за ним і решта з його гурту. «Як можна було підпустити ліс так близько? Вони вже триста футів здолали, а до криги ще навіть і не наблизилися».

Джон спостерігав, як дикун обережно перелазить з дерева на Стіну, короткими різкими ударами льодоруба витесуючи сходинки й чіпляючись за них. Мотузкою на поясі він був прив’язаний до наступного вояка, який ще ліз по дереву. Повільно, крок по кроку, Ярл піднімався вище, видовбуючи гострими носаками заглибини, щоб ногу поставити, якщо не знаходилося природного виступу. Піднявшись на десять футів над чатовим деревом, він зупинився на вузькому закрижанілому карнизі, повісив льодоруб на пояс, а натомість дістав молоток і забив у розколину залізного кілка. Другий чоловік, який рухався за ним, уже теж досяг Стіни, а третій піднімався на верхівку дерева.

Інші два гурти не знайшли таких зручних дерев, щоб підсадили їх повище, й зовсім скоро тенійці вже хвилювалися, чи не загубилися вони на гірському хребті. Ярлова команда вже на вісімдесят футів піднялася по Стіні, коли на очі показалися інші скелелази.

Поміж гуртами було щонайменше двадцять ярдів. Посередині йшла Ярлова четвірка. Праворуч від них — загін, очолюваний Григом Цапом: завдяки довгій білявій косі його знизу було добре видно. Ліворуч своїх скелелазів вів худющий чолов’яга на ім’я Ерок.

— Як вони повільно! — голосно поскаржився магнар, спостерігаючи, як скелелази повзуть угору.— Він що, про воронів геть забув? Ліз би швидше, поки нас не викрили.

Джон притримав язика. Занадто добре він пам’ятав Скімливий перевал і свій підйом разом зі Скелезмієм при світлі місяця. Тої ночі півдюжини разів у нього серце падало в п’яти, а під кінець руки й ноги нестерпно боліли, а пальці геть задубіли. І то вони піднімалися по камінню, а не по кризі! Камінь твердий. Крига в найкращому разі підступна, а в такі дні як сьогодні, коли Стіна плаче, теплої руки скелелаза може бути достатньо, щоб вона почала танути. Величезні кавалки всередині можуть бути замерзлі на камінь, а от згори слизькі, в патьоках води, з ділянками крихкого обвітреного льоду. «Хай які ці дикуни, а вони не боягузи».

І все одно Джон піймав себе на сподіванні, що Стирові страхи виявляться небезпідставними. Якщо боги милостиві, трапиться випадковий патруль і покладе всьому край. «Жодна стіна не здатна нікого захистити,— сказав йому якось батько, коли вони патрулювали мури Вічнозиму.— Тому що міць стіни — в людях, які її обороняють». Нехай дикунів буде навіть і сто двадцять, але може бути досить і чотирьох захисників, щоб відігнати їх влучними стрілами й цебром каміння.

Проте захисники не з’явилися — ні четверо, ні бодай один. Сонце підіймалося по небу, а скелелази підіймалися по Стіні. До самого полудня Ярлова четвірка добре випереджала решту, аж тут натрапила на ділянку підтопленої криги. Ярл саме закинув мотузку на вибитий вітром шпиль і переніс на нього свою вагу, коли весь виступ обвалився разом з ним. Льодяні брили завбільшки з голову посипалися на трьох його товаришів унизу, але хлопці вчепились у заглибини й кілки, і Ярл, смикнувшись, повиснув на кінці мотузки.

На той час, коли команда оговталася від такого невезіння, Григ Цап майже наздогнав їх. Але Ерокова четвірка була ще далеко. Поверхня, якою вони лізли, здавалася гладенько, незайманою, вкритою підтопленим льодом, який мокро поблискував у сонячному промінні. Григова ділянка була темніша, чіткіше окреслена: виднілися довгі горизонтальні карнизи, де брили одна на одну були складені нерівно, траплялися тріщини і щілини, навіть вертикальні кратери — вітер і вода проїли дірки, в яких легко могла заховатися людина.

Незабаром Ярл зі своїм гуртом знову почав підійматися. Його четвірка з Григовою рухалася майже паралельно, а Ерокова — на п’ятдесят футів нижче. Льодоруби з оленячих рогів рубали й цюкали, і з-під них каскадом летіли вниз, на дерева, блискучі уламки. Кам’яні молотки забивали кілки глибоко в кригу, наче кітву для мотузки; залізні кілки закінчилися ще на півдорозі, тож потому довелося користуватися рогами й загостреними бивнями. Скелелази били в Стіну ногами, заганяючи гострі виступи на чобітках у тверду непіддатливу кригу — знову, і знову, і знову, щоб поставити ногу. «В них ноги вже, певно, позатерпали,— подумав Джон, коли добігала кінця четверта година.— Скільки вони зможуть отак витримати?» Він спостерігав за ними так само нетерпляче, як і магнар, дослухаючись, чи не зачується вдалині стогін тенійського ріжка. Але ріжки мовчали, й не було знаку Нічної варти.

Коли пішла шоста година, Ярл знову вирвався попереду Грига Цапа, разом зі своїми хлопцями збільшуючи розрив.

— Мансів пестунчик, мабуть, дуже вже меча хоче,— зронив магнар, приставивши долоню дашком до очей. Сонце вже підбилося високо в небі, і верхня третина Стіни, кришталево-блакитна, відблискувала так, що боляче було дивитися. Ярлова і Григова четвірки просто загубилися в сяйві, а от Ерокова й досі ще не вийшла з