Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

Леодом звали Еорлового батька. Він приручав диких коней, адже їх тоді було в цій землі багато. Якось Леод упіймав білого жеребця, і той швидко виріс на дужого, красивого та гордого коня. Жодна людина не могла його приручити. Коли Леод ризикнув сісти на нього верхи, кінь поніс його і нарешті скинув, і Леод ударився головою об камінь і так знайшов свою смерть. Тоді йому виповнилося було тільки сорок і два роки, а син його був лишень шістнадцятилітнім юнаком.

Еорл заприсягся помститися за батька. Він довго вистежував того коня і нарешті побачив його, й Еорлові супутники сподівалися, що він спробує підійти на відстань пострілу з лука і вбити тварину. Та коли вони наблизилися до коня, Еорл підвівся і викрикнув гучним голосом:

– Ходи-но сюди, Чоловіковбивце, й отримай нове ім’я!

На подив товаришів, кінь поглянув на Еорла, і підійшов, і став перед ним, і Еорл мовив:

– Феларофом я нарікаю тебе. Ти любив свободу, і за це я тебе не звинувачую. Але ти заборгував мені велику виру, тож позбудешся свободи та служитимеш мені, доки твого життя.

Після цього Еорл сів на коня верхи, і Фелароф підкорився: Еорл поїхав на ньому додому без стремен і вудила – так він і їздив на тому коні відтоді й довіку. Кінь розумів усе, що говорили люди, хоч і не дозволяв нікому, крім Еорла, їздити на собі. Саме на Феларофі поїхав Еорл на луку Келебранту, бо той кінь і його нащадки були довгожителями: жили стільки само, скільки живуть люди. Цих тварин називали меарасами, вони носили на собі тільки Короля Марки та його синів, і так було аж до часів Тіньогрива. Люди казали про них, що Бема (ельдари називали його Ороме) привів цю породу з-за моря, зі Заходу.

* * *

Серед королів, котрі правили Маркою між Еорлом і Теоденом, найвідомішим є Гельм Молоторукий. То був похмурий воїн неймовірної сили. І жив у той самий час чоловік на ім’я Фрека, який заявив, ніби є нащадком Короля Фреавайна, хоча, як розповідають люди, в ньому текло багато смурноземської крові, ще й волосся він мав темне. І став той чоловік багатим та впливовим, бо володів розлогими землями обабіч Адорну[35]. Поблизу джерела цієї ріки він спорудив собі укріплення і мало зважав на короля. Гельм не довіряв Фреці, проте кликав його до себе на наради; і той приходив – тоді, коли це приносило йому втіху.

І от на одну із нарад Фрека приїхав у гурті багатьох своїх людей і попросив руки Гельмової доньки для свого сина Вульфа. Та Гельм сказав:

– Ти, бачу, став великим, відколи востаннє бував тут, але, гадаю, здебільшого тому, що розтовстів.

І присутніх розсмішили його слова, бо Фрека таки був широким у попереку.

Тоді Фрека розлютився, і зневажив короля, і сказав насамкінець:

– Старі королі, котрі відмовляються від міцної патериці, можуть упасти навколішки.

А Гельм відповів на це:

– Ходімо! Шлюб твого сина – це дрібниця. Гельм і Фрека поговорять про нього згодом. Тим часом король і його радники мають вирішити нагальні справи.

Коли нарада завершилася, Гельм підвівся і поклав свою дужу руку Фреці на плече зі словами:

– Король не допустить гризні у своєму домі, та й надворі людина почувається вільніше, – і примусив Фреку вийти поперед нього з Едораса в поле.

А людям Фреки, котрі надійшли, він сказав:

– Ідіть собі! Нам не потрібні слухачі. Ми балакатимемо тільки про особисте. Поговоріть собі тим часом із моїми людьми!

І ті роззирнулись і побачили, що люди короля та його друзі значно численніші за них, і відступили.

– Слухай, смурноземцю, – мовив тоді король, – ти матимеш до діла тільки з Гельмом, до того ж – беззбройним. Але ти вже сказав забагато, тож настала моя черга говорити. Фреко, твоя дурість зрівнялася за величиною з твоїм животом. Кажеш мені про патерицю? Однак якщо Гельмові не до вподоби кручена патериця, якою у нього поціляють, то він ламає її. Отак!

І король завдав Фреці такого удару кулаком, що той без тями упав на спину й невдовзі помер.

Відтак Гельм оголосив Фрекового сина та його найближчих родичів королівськими ворогами, й вони утекли, бо Гельм одразу вирядив до західних кордонів багатьох вершників».

* * *

Через чотири роки (2758) Роган спіткало велике лихо, а з Ґондору годі було чекати допомоги, бо і його атакували три корсарські флотилії, тож на всіх узбережжях тривала війна. У той самий час на Роган знову напали зі Сходу, і смурноземці, скориставшись нагодою, переправилися через Ісен і спустилися з боку Ісенґарда. Незабаром стало зрозуміло, що їх очолює Вульф. І військова міць їхня була надзвичайно велика, бо до смурноземців долучилися вороги Ґондору, котрі висадились у гирлах Лефнуї та Ісену.

Рогірими зазнали поразки, і землю їхню було спустошено: ті, кого не вбили та не перетворили на рабів, утекли до гірських долин. Гельма змусили відступити від Переправ на Ісені зі значними втратами, й він заховався за стінами Горнбурґа та в ущелині позад нього (її згодом назвуть Гельмовим Яром). Там супротивники взяли його в облогу. Вульф захопив Едорас і, сівши в Медусельді, нарік себе королем. Там Галет, Гельмів син, останній із усіх, поліг, захищаючи двері хоромів.

Незабаром настала Довга Зима, і Роган майже на п’ять місяців укрили сніги (листопад-березень 2758-2759). І рогірими, і їхні вороги вельми потерпали від лютої холоднечі та від нестачі їжі, адже все це тривало довше, ніж зазвичай. У Гельмовому Яру після Різдвяна почався великий голод, і гнаний відчаєм і всупереч королівській пораді, Гама – молодший син Гельма – вивів людей із Яру на пошуки харчу, проте бідолахи загубились у снігах. Гельм знавіснів і змарнів од голоду та від горя: і сам лише страх перед ним заміняв собою силу багатьох солдатів під час захисту Горнбурґа. Він сам-один, загорнувшись у біле, робив вилазки в табори ворогів і боровся з ними, наче сніговий троль, і багатьох убив голіруч. Адже люди вірили: якщо сам він був беззбройний, то й жодна зброя не могла його вразити. Смурноземці казали, ніби Гельм, якщо не знаходив ніякої поживи, поїдав людей. Ця легенда довго жила у Смурнозем’ї. Гельм мав велику сурму, і невдовзі всі збагнули, що то він перед виходом за стіни фортеці так