Бенкет круків - Джордж Мартін

— Це ви так кажете,— мовив Белмор.— Та чи можна вам довіряти?

— Ви ще наважуєтеся робити такі закиди мені? Це не я заголив крицю на переговорах. Ви тут пишете, що хочете захистити лорда Роберта, і при цьому їжу до нього не пропускаєте. Цьому слід покласти край. Я не воїн, але я воюватиму, якщо ви не знімете облоги. У Видолі є й інші лорди, окрім вас, і Королівський Причал теж надішле мені людей. Якщо ви хочете війни — так і скажіть, і Видол потоне у крові.

Алейн побачила в очах лордів-декларантів вагання.

— Рік — не такий уже й довгий строк,— невпевнено мовив лорд Редфорт.— Можливо... якщо ви дасте гарантії...

— Ніхто з нас не хоче війни,— визнала леді Вейнвуд.— Осінь добігає кінця, тож час готуватися до зими.

Белмор прочистив горло.

— А наприкінці року...

— ...якщо я не наведу лад у Видолі, я охоче відступлю своє місце лорда-оборонця,— пообіцяв їм Пітир.

— Це більш ніж справедливо,— втрутився лорд Нестор Ройс.

— Але ніякого відступництва,— наполягав Темплтон.— Ніяких зрад і бунтів. Ви маєте присягнутися.

— Залюбки,— озвався Пітир.— Мені потрібні друзі, а не вороги. Я дарую вам усім прощення, якщо хочете, засвідчу це письмово. Навіть Ліну Корбрею. Брат у нього — чудова людина, нема чого ганьбити шляхетний дім.

Леді Вейнвуд обернулася до решти лордів-декларантів.

— Мілорди, може, варто порадитися?

— Немає потреби. Очевидно, що він переміг,— Бронзовий Йон сірими очима зміряв Пітира Бейліша.— Ви мені не подобаєтеся, але схоже на те, що свій рік ви отримаєте. То скористайтеся ним якнайкраще, мілорде. Не всіх із нас вам вдалося обдурити,— він з такою силою шарпнув двері, що аж зірвав їх із завіс.

Трохи згодом влаштували такий собі бенкет, хоча Пітиру довелося перепросити за скромне частування. Привели Роберта в блакитно-кремовому камзолі, й він люб'язно зіграв маленького лорда. Бронзовий Йон на бенкет не залишився: він уже почав довгий спуск із Соколиного Гнізда, як і сер Лін Корбрей перед ним. Решта лишилися до ранку.

«Він їх зачаклував»,— думала Алейн поночі, лежачи в ліжку й дослухаючись до завивання вітру за вікнами. Вона гадки не мала, звідки взялися підозри, та щойно це спало їй на думку, вона вже не могла заснути. Вона крутилася й вертілася, і думка гризла її, як собака — стару кістку. Нарешті Алейн підвелася і, вдягнувшись, залишила Гретчел бачити десятий сон.

Пітир ще не лягав: він писав листа.

— Алейн,— мовив він,— люба! Що привело тебе сюди так пізно?

— Просто хочеться знати. Що буде за рік?

Він відклав перо.

— Редфорт і Вейнвуд уже літні люди. Хтось із них може померти (ба й обидва). Гілвуд Гантер загине від рук власних братів. Швидше за все, це зробить юний Гарлан, який підлаштував і смерть лорда Іона. Хто вкрав мідяк, вкраде і срібняк, ось моя улюблена приказка. Белмор захланний, його можна підкупити. З Темплтоном я подружуся. Бронзовий Йон Ройс, боюся, й надалі виявлятиме ворожість, та доки він лишається на самоті, він не становить справжньої загрози.

— А сер Лін Корбрей?

У його очах танцювало полум'я свічки.

— Сер Лін залишиться моїм заклятим ворогом. З кожним стрічним говоритиме про мене з презирством і ненавистю, радо пропонуватиме свого меча всім змовникам, які замислять скинути мене.

Тут її підозри перетворилися на певність.

— І як ви збираєтеся винагородити його за послуги?

Мізинчик уголос розреготався.

— Золотом, хлопчиками й обіцянками, звісно. Сер Лін — людина простих запитів, люба моя. І йому до смаку тільки золото, хлопчики і різанина.

Cepci

Король закопилив губу.

— Хочу сидіти на Залізному троні,— повідомив він.— Ти завжди дозволяла Джофу там посидіти.

— Джофрі було дванадцять років.

— Але ж я — король! І трон належить мені.

— Хто тобі таке сказав? — Серсі затамувала подих, щоб Доркас могла тугіше затягнути корсет. Дівчина вона була дебела, набагато дужча за Сенель, от тільки незграбніша.

— Ніхто мені не говорив,— почервонів Томен.

— Ніхто? Це так ти кличеш свою леді-дружину? — мовила королева: від цього бунту тхнуло намовами Марджері Тайрел.— Якщо збрешеш мені, я не матиму іншого вибору, як послати по Пейта і веліти відшмагати його до крові...— (Пейт був у Томена хлопчиком для биття, а перед тим — у Джофрі).— Ти цього хочеш?

— Ні,— похмуро пробурмотів король.

— Хто тобі сказав?

Він почовгав ногами.

— Леді Марджері...— Томен добре знав, що не варто називати її королевою в присутності матері.

— Отак краще. Томене, я займаюся важливими справами, яких тобі в такому юному віці не зрозуміти. Мені тільки бракувало за спиною маленького дурненького хлопчика, яких крутитиметься на троні й відвертатиме мою увагу дитячими питаннями. Я так розумію, Марджері вважає, що ти маєш відвідувати і всі засідання ради?

— Так,— визнав він.— Каже, що мені треба вчитися бути королем.

— Коли трохи підростеш, сидітимеш на всіх радах, на яких схочеш,— сказала йому Серсі.— Запевняю тебе, дуже швидко це тобі набридне. Роберт на тих засіданнях засинав...— («Якщо взагалі туди приходив»).— Він любив полювати на звірину і птахів, а всі нудні справи передоручав лорду Арину. Пам'ятаєш його?

— Він помер від болю в животі.

— Так, бідолаха помер. А якщо вже так тобі кортить чогось навчитися, то вивчи ліпше імена всіх королів Вестеросу і всіх правиць, які їм служили. Можеш переказати мені їх завтра.

— Так, мамо,— покірливо озвався він.

— Ось і молодець.

Влада була в її руках, і Серсі не збиралася її віддавати, поки Томен не досягне повноліття. «Я довго чекала, і він може почекати. Я все життя чекала». Вона грала роль смиренної доньки, сором'язливої нареченої, поступливої дружини. Вона терпіла п'яні ласки Роберта, ревнощі Джеймі, глузи Ренлі, хихикання Вейриса, терпіла Станіса з його нескінченним скреготом зубовним. Вона боролася з Джоном Арином, з Недом Старком, зі своїм лихим, зрадливим і кровожерним братом-карликом, усякчас обіцяючи собі, що одного дня прийде і її черга. «Якщо Марджері Тайрел зібралася підступно вкрасти в мене мою годину слави, ліпше хай двічі подумає перед тим».

Снідала