Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

Можливо, Сапфіра теж злякалася, хоч Вершник і не відчув цього. Усе, що він відчував, — це її рішучість. Дракон лиш прискорив помахи крил, і вже за кілька хвилин вони опинились усередині гори хмар, у самісінькому епіцентрі бурі.

Сутінки облягли їх, сірі й безликі.

Здавалося, що решта світу просто перестала існувати. Хмари заважали Ерагонові бачити навіть кінчик носа Сапфіри, її хвіст і крила. Вони були сліпі, і тільки земне тяжіння дозволяло їм розуміти, де верх, а де низ.

Ерагон відкрив розум і спробував розширити свідомість так, як тільки міг, але не відчув нічого живого, крім Сапфіри й Глаедра, навіть самотнього заблукалого птаха. На щастя, Сапфіра не втратила відчуття напрямку руху, і вони не могли заблукати в цій горі хмар, та скільки Вершник не шукав бодай якоїсь живої істоти, усе одно не міг нічого знайти. Про всяк випадок Ерагон промовив закляття, якого його навчив Оромис. Тепер і він, і Сапфіра в будь-який момент могли визначити, наскільки близько до води чи до землі вони перебувають.

Відтоді як вони увійшли в хмару, Вершника почала діймати повсюдна волога. Обличчя й руки вже блищали від води, міріади крапель сідали йому на одяг. Вони робили його мокрим і важким. Це було не просто неприємно — волога разом із поривами холодного вітру могла стати вбивчою силою. Не довго думаючи, Ерагон наклав іще одне заклинання, яке очистило повітря навколо нього від усіх видимих крапель. Крім того, він очистив від вологи й повітря довкруг очей Сапфіри, бо це змушувало її весь час кліпати.

Щоправда, вітер усередині хмари був досить ніжний. Ерагон навіть сказав щось із цього приводу. Але старий дракон був похмурий як ніколи.

«Усе найгірше — ще попереду», — тільки й сказав він.

І вже за якусь мить його слова справдилися — могутній потік урізався знизу в Сапфіру й поніс її на добру тисячу футів вище, туди, де повітря було надто розріджене. Ерагонові перехопило подих. Крім того, на цій висоті туман швидко перетворився на незліченні кришталики, які, немов леза бритви, різали ніс і щоки, і  перетинки крил Сапфіри.

Тоді дракон відчайдушно пірнув уперед, намагаючись утекти від цього потоку. За кілька секунд тиск під Сапфірою справді зник, але тільки для того, щоб стати рівним за силою спадним потоком повітря, який на шаленій швидкості ніс дракона прямо в глибини моря.

Коли вони падали в це провалля, кришталики льоду розтанули, утворивши великі кулясті краплі дощу, які, здавалося, плавали в невагомості поруч із Сапфірою. Поблизу спалахнула блискавка — моторошне синє світло роздерло завісу хмар. Ерагон скрикнув від болю, коли грім загуркотів прямо біля них. У голові так дзвеніло, що Вершник відірвав два маленькі шматочки від свого плаща, скрутив їх і вставив глибоко у вуха.

Аж у нижній частині хмари Сапфірі таки вдалося звільнитися від смертоносного потоку повітря. Та тільки-но вона це зробила, як другий, висхідний, потік підхопив її і, немов гігантська рука, кинув високо в небо.

Ерагон уже втратив лік часу. Бурхливий вітер був дуже сильний для того, щоб Сапфіра могла чинити йому опір, і вона продовжувала то злітати, то падати в потоках повітря, немов тріска, що потрапила у вир. Щоправда, деяких успіхів вона таки домоглася, просунувшись уперед на кілька миль, виграних дорогою ціною. І цей свій успіх Сапфіра, нехай і з великими труднощами, але зберігала. Та все-таки щоразу, тільки-но вибравшись з одного потоку повітря, вона неодмінно потрапляла в пастку іншого.

Ерагонові було боляче розуміти, що він, Сапфіра й Глаедр, попри всю свою силу, безпорадні перед бурею, що вони навряд чи могли сподіватися стати гідним суперником стихії.

Двічі вітер майже занурював Сапфіру в бурхливі хвилі. Обидва рази низхідні потоки повітря кидали її на самісіньке дно бурі, у нещадну зливу, яка бушувала над морем. Коли це сталося вдруге, Ерагон глянув через плече Сапфіри, і на мить йому здалося, що він бачить довге темне тіло нідвала, яке визирає з потоків води. Та коли невдовзі спалахнула блискавка, ніякого нідвала не було. Вершник подумав, що то, мабуть, тіні утнули з ним цей злий жарт.

Потроху сили Сапфіри вичерпувались. Вона боролася з вітром усе менше й менше, дозволяючи йому гратися з нею так, як він хотів. Сапфіра робила над собою неймовірне зусилля й знову кидала виклик бурі тільки тоді, коли була надто вже близько до води. Її крила ослабли, вона змахувала ними все рідше й рідше. Ерагон відчував, що Глаедр почав віддавати їй свою енергію, та навіть цього було досить хіба що для того, щоб сяк-так утриматися на місці.

Поволі ставало все темніше — на Ерагона налягла зневіра. Справді, увесь день вони провели гнані бурею, але ще й досі не було навіть найменшого натяку на те, що буря стихає, так само, як і ознак того, що Сапфіра близька до її периметра.

Іще трохи часу — і сонце зайшло. Тепер Ерагон не бачив навіть кінчика свого носа. Можна було розплющувати й заплющувати очі, але від того нічого не змінювалось, так, наче він і Сапфіра опинились у велетенській купі чорної шерсті. Здавалось, темрява має власну вагу, і ця вага тисне на них з усіх боків.

Через кожні кілька секунд спалахували блискавки, розколюючи морок. Іноді їх трохи прикривали хмари, а іноді вони сяяли прямо перед ними, немов десяток сонць, залишаючи в повітрі присмак заліза. А після цієї неймовірної яскравості близьких розрядів ніч ставала вдвічі темнішою. І Вершника, і дракона по черзі засліплювали то світло, то темрява. Звісно, жодна блискавка не влучила в Сапфіру, але від постійного гуркоту грому їх уже просто нудило…

Ерагон не міг сказати, як довго все це тривало.

А потім, уночі, Сапфіра потрапила у висхідний потік повітря, мабуть, найбільший і найсильніший з усіх, які досі були. Сапфіра пробувала боротися з ним, та сила вітру була така велика, що вона ледве могла тримати рівно крила. Зрештою, дракон уже не міг боротися — тоді він ревнув, випустивши з пащі струмінь полум’я. Кришталики льоду на Сапфирі зблиснули, мов коштовне каміння.

«Поможіть мені,— сказала вона Ерагонові й Глаедру. — Сама я не впораюсь».

— Гангра фрам! — одразу ж вигукнув Ерагон, користуючись енергією Глаедра.

Заклинання потроху посунуло Сапфіру вперед, але рухатись під прямим кутом до вітру було так само важко, як перепливати річку