Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні
Біль наче трохи вгамувався, хоч їй ще й досі було дуже боляче. Вона глянула на своє тіло, потім відвела очі, відчуваючи, як у неї стугонить у скронях. Куди поділись багатоніжки, вона не знала. Її тіло розпухло, і кров фіолетовими лініями заповнила доріжки, які ці створіння залишили по собі. Усі ті доріжки вели прямо до пекла. Вона відчувала себе так, наче її тіло відшмагали металевими різками.
Насуада лежала, мов мрець. Можливо, земляні личинки все ще всередині її тіла, можливо, вони просто сплять, доки перетравлюється їжа? А може, вони, немов личинки мух, перетворилися на щось інше? Або відклали в ній яйця, і незабаром їх вилізе ще більше, щоб улаштувати свій пекельний бенкет?
Дівчина здригнулась і знову скрикнула від жаху й розпачу.
Пекучі рани заважали їй зосередитись. Зір Насуади ослаб. Вона плакала, від чого було гидко. Та зупинити сльози вона просто не могла. Щоб хоч якось заспокоїтися, дівчина почала розмовляти сама із собою, так, про всяку всячину, щоб підтримати свою волю й здоровий глузд. Здається, це трохи допомогло.
Вона знала, що Галбаторікс не хоче її смерті, але тепер у душу закралось побоювання, що у своїй люті він може зробити більше, ніж хотів. Насуада тремтіла, усе її тіло опухло, ніби його покусали сотні бджіл. Сила волі можлива лиш до певної межі. І тепер вона відчувала, що ця межа перебуває зовсім поруч. Щось глибоко-глибоко всередині ніби зламалося. Насуада вже не була впевнена, що зможе оговтатись від своїх ран.
* * *
Двері в камеру відчинилися.
Дівчина змусила очі зосередитись і глянути на того, хто наближався до неї. Це був Мертаг.
Його губи були міцно стиснуті, ніздрі роздувались, а брови зійшлися на переніссі в похмуру складку. Спершу вона подумала, що він сердиться, але потім зрозуміла, що насправді він збентежений і страшенно за неї боїться. Правду кажучи, це здивувало Насуаду. Ясна річ, вона знала, що була йому симпатична — інакше навіщо б він переконував Галбаторікса зберегти їй життя? Але вона навіть не підозрювала, що Мертаг переживає за неї так сильно.
Тоді вона спробувала заспокоїти його посмішкою. Мабуть, у неї вийшло не зовсім так, як вона хотіла. Принаймні Мертаг іще міцніше стиснув губи — так робила вона сама, коли хотіла будь-що вгамувати біль.
— Спробуй не рухатись, — сказав Вершник, а потім звів над нею руки й почав говорити щось прадавньою мовою.
«От якби я могла сама…» — подумала дівчина.
Його магія невдовзі подіяла, біль значно зменшився, але повністю не зник.
Насуада з подивом глянула на нього.
— Мені дуже шкода, — сказав Мертаг, — але я більше нічим не зможу допомогти. Галбаторікс зробив щось таке, що перевершує моє розуміння.
— А твої Елдунарі?.. — спитала вона. — Вони, мабуть, допомогли б.
Він заперечно похитав головою:
— То були молоді дракони. Вони мало що знали про магію, а Галбаторікс їх майже нічого не навчив… Мені дуже шкода…
— Оте ще й досі в мені?..
Юнак знов заперечно хитнув головою:
— Уже ні. Галбаторікс забрав їх, тільки-но ти втратила свідомість.
Насуада полегшено зітхнула:
— Добре… Але твої заклинання не зняли біль…
Вона намагалася сказати це м’яко, та, мабуть, у її голосі вчувалися якісь нотки розчарування. Мертаг скривився:
— Не можу збагнути, чому… Повинні були зняти… Ці істоти, що б то таке не було, випадають зі звичайної картини світу.
— А ти знаєш, звідки вони?
— Ні. Я тільки сьогодні дізнався про них, коли Галбаторікс приніс їх із внутрішньої камери.
На якусь мить Насуада заплющила очі:
— Допоможи мені встати.
— Ти…
— Допоможи мені встати.
Не кажучи ані слова, він розстебнув їй ремені. Дівчина сяк-так зіп’ялась на ноги й, похитуючись, чекала, поки пройде запаморочення.
— На, — сказав Мертаг, подаючи їй свій плащ. Вона накинула його на себе, прикриваючи грішне тіло, а також опіки, струпи, пухирі й криваві лінії, які спотворили її.
Накульгуючи, Насуада дійшла до краю камери, притулилася до стіни й повільно сповзла на підлогу.
Мертаг присів біля неї. Так вони й сиділи вдвох, мовчки втупившись у протилежну стіну.
Минула хвилина, друга, третя… Насуада заплакала.
Вона сердилася на себе, але сльози все бігли й бігли…
За якийсь час дівчина відчула, як Мертаг торкнувся її плеча — вона здригнулась. Навіщо? Він не міг їй допомогти. А крім того, скільки болю він їй завдав за останній час! Звісно, вона знала, що він робив це не з власної волі, але не могла забути, що саме він доторкався до неї розпеченим залізом.
Здається, цей мимовільний відрух вразив Мертага в самісіньке серце. Насуаді стало страшенно прикро. Вона взяла його за руку. Вершник дозволив її пальцям ніжно стиснути долоню, а потім обняв її за плечі й пригорнув до себе. Спершу вона трохи пручалась, та невдовзі завмерла в його обіймах і заридала знову. Її схлипування відбивалися луною в порожнечі кам’яної кімнати.
Так, обнявшись, вони й просиділи мовчки кілька хвилин.
— Клянусь, — нарешті обізвався Мертаг, — я знайду спосіб визволити тебе… Для мене й для Торнака вже надто пізно, але не для тебе… Доки ти не присягла на вірність Галбаторіксу, є шанс, що я зумію таємно забрати тебе з Урубейна.
Насуада глянула на нього, намагаючись зрозуміти, що він сказав.
— Як? — прошепотіла вона.
— Не маю жодного уявлення, — відповів Мертаг з ледь помітною хитруватою посмішкою. — Але я зроблю це… Чого б це мені не коштувало. Але ти повинна пообіцяти мені, що не складеш присягу, доки я не спробую. Добре?
— Мені здається, я не зможу витримати це знову. Якщо він ще раз залишить їх на мені, мабуть, я зроблю все, що він захоче.
— А тобі й не доведеться. Король не буде вдруге вдаватися до послуг земляних личинок.
— Що ж він збирається робити?
Мертаг трохи помовчав:
— Він вирішив маніпулювати тим, що ти бачиш, чуєш або відчуваєш. А коли й це не подіє, тоді він спробує атакувати твій розум… Ось оце вже справді страшно… Тоді ти точно не зможеш нічого зробити. Ніхто не зможе. Та перш ніж справа дійде до цього, я гадаю, ти вже будеш на волі. Усе, що тобі треба робити, — вистояти ще кілька днів… Усього лиш кілька днів.
— Як же мені вистояти, якщо я не зможу довіряти своїм почуттям?
— Є одне почуття, якому ти можеш довіряти скрізь і завжди, — Мертаг пильно глянув на неї.— Дозволь мені торкнутись твого розуму. Ні, я
