Учта для гайвороння - Джордж Мартін

Її дорнійці вкрили обличчя так само, як вона; Плямиста Сильва допомогла малій принцесі. Але пан Арис тримався уперто. Невдовзі обличчям його вже стікав піт, а щоки буяли трояндовим цвітом. «Ще трохи — і він спечеться у своєму важкому вбранні» — подумала вона. Та й не першим: за минулі століття чимало відважних воїнів заходило до Дорну Великокняжим Проходом під розгорнутими прапорами і лишалося спеченими, мов гусаки, на червоних гарячих пісках. «Знак дому Мартел — сонце та спис; одне і друге дорнійці вважають за свою головну зброю, — писав колись Юний Дракон у своїй хвалькуватій книжці «Завоювання Дорну», — але з тих двох сонце, поза сумнівом, смертоносніше.»

На щастя, перетинати глибоку пустелю не довелося — лише вузьку смужку сухих земель на її кордоні. Коли Аріана побачила високо у безхмарному небі яструба, що кружляв великими колами, то зрозуміла, що найгірше вже позаду. Скоро назустріч трапилося дерево. Покручене, вузлувате, воно мало колючок не менше, ніж листя, і звалося «піщаним жебраком», але його присутність означала, що вода вже недалеко.

— Майже приїхали, ваша милосте! — весело гукнув Гарин до Мирцели, коли попереду показалися ще «піщані жебраки». Ціла гущавина їх росла уздовж та обабіч сухого річища. Сонце нещадно било з неба, наче вогняний молот, але те вже не важило — подорож добігала кінця.

Вони зупинилися ще раз напоїти коней, зробили глибокі ковтки зі своїх міхів, змочили серпанки на обличчях і знову скочили верхи — здолати останній відрізок шляху. За дві чи три версти вони вже їхали чорт-травою повз оливкові гаї. За вервечкою кам’янистих пагорбів трава зазеленіла та налилася соками, навколо з’явилися лимонні сади, зрошені мереживом старих рівчаків. Гарин першим побачив зелені переливи річки удалині, заволав з радощів і ринув уперед.

Аріана Мартел колись перетинала Мандер, подорожуючи з трьома Піщаними Змійками на гостину до Тієниної матері. Порівняно з його могутнім потоком Зеленокрівця ледве годилася називатися річкою, та все ж дарувала Дорнові життя серед сухого пекла. Назву річка брала від тьмяно-зеленого кольору своїх лінивих вод; утім, при наближенні вони побачили, що сонце навіть їх перетворило на блискучо-золоті. Нечасто їй доводилося спостерігати таку втіху для очей. «Далі буде повільно, але просто, — подумала вона, — угору Зеленокрівцею, а там до Вайфу, скільки човен подолає.» Часу подорожі вистачить підготувати Мирцелу до всього, що на неї чекає. Далі за Вайфом починаються глибокі піски. Щоб їх перетнути, знадобиться допомога Пісковця та Геєнни, але вона не мала у ній сумніву. Червоного Гаспида виховували у Пісковці; кохана жінка князя Оберина, Еларія Піщанець, уродилася тілесною донькою князя Уллера — і чотири з Піщаних Змійок були його онуками. «Я короную Мирцелу в Геєнні та підніму там свої корогви.»

Човен знайшовся за дві версти униз течією, схований під навислим гіллям великої зеленої верби. Низькі дахом, широкі черевом, такі човни майже не занурювалися у воду. Юний Дракон презирливо кликав їх «плотами з хатами», але навряд чи віддавав їм належне. Усі сирітські човни, крім найубогіших, були розцяцьковані прегарним різьбленням та яскравими фарбами. Цей переливався усіма барвами зеленого, стерно мав у подобі дерев’яної русалки, а крізь поручні облавку витикалися риб’ячі писки. Чардак захаращували жердини, сувої мотуззя, глеки оливкової олії; на носі та гузі гойдалися залізні ліхтарі. Але жодного з сиріток Аріана не побачила. «Де поділася річкова братія?» — спитала вона себе.

Гарин зупинив коня під вербою.

— Прокидайтеся, лайдаки булькаті! — загукав він, злітаючи з сідла. — Годі боки вилежувати, наче соми в ямах — ваша королева приїхала, вітайте її по-королівському! Вилазьте сюди, маємо для вас солодке вино та солодких пісень на додачу! Мені вже горлянка…

Двері на човні рвучко прочинилися. З них на сонячне світло виступив Арео Гота з довгою сокирою в руці.

Гарин щосили смикнув повід. Аріані наче ратищем загилили у живіт. «Це не мало так скінчитися! Цього не мало статися!»

Коли вона почула слова Дрея:

— От кого не гадав тут побачити…

…то зрозуміла, що мусить діяти швидко.

— Геть звідси! — заволала вона, стрибаючи назад у сідло. — Арисе, захищай принцесу…

Гота вдарив п’ятою ратища своєї сокири по чардакові. З-за візерунчастих поручнів човна підвелося з тузінь сторожі, озброєної сулицями та арбалетами. Ще кілька з’явилися на даху надбудови.

— Здавайтеся, князівно! — покликав сотник. — У разі непокори ми вб’ємо усіх, окрім дитини і вас. За наказом вашого батька.

Принцеса Мирцела сиділа у сідлі нерухомо. Гарин повільно відступив від жердини, тримаючи руки вгорі. Дрей розстебнув паса з мечем.

— Здатися зараз наймудріше, — мовив він до Аріани, з глухим стукотом зронюючи меча на землю.

— Ні!

Пан Арис Дубосерд поставив свого коня між Аріаною та арбалетниками, зблиснув сріблом у руці, скинув щита зі спини і ковзнув лівицею під ремені.

— Ви не візьмете її, поки я дихаю!

«Дурний мій відчайдуше, — майнула в Аріани єдина думка, — що це ти надумав?»

Гучно загримів сміх Темної Зорі:

— Ти сліпий чи тупий, Дубосерде? Їх надто багато. Кидай меча!

— Робіть, що він каже, пане Арисе! — закликав Дрей.

«Нас упіймано, мій лицарю! — хотіла була вигукнути Аріана. — Твоя смерть не врятує нас. Якщо ти вірний своїй любій, здавайся!» Та коли вона розтулила рота, слова застрягли у горлянці.

Пан Арис Дубосерд кинув на неї останній погляд пристрасті й відчаю, вдарив коня золотими острогами та ринув уперед просто до човна. За ним, наче шовкова хвиля, вихорилося у повітрі біле корзно. Ще ніколи Аріана Мартел не бачила нічого водночас прекраснішого і божевільнішого.

— Ні-і-і! — заверещала вона, та слова і сили кричати знайшлися запізно.

Тумкнув арбалет, за ним інший. Гота заревів наказ стражникам. Зблизька броня білого лицаря спиняла стріли не краще за пергамен. Перша стріла наскрізь прохромила важкого дубового щита і пришпилила його до плеча. Друга шкрябнула по скроні. Кинута сулиця влучила коневі пана Ариса у бік, але той не спиняв бігу, лише похитнувся, коли влетів на місток.

— Ні! — кричала якась дівчина, а може, дурненька маленька дівчинка. — Ні, благаю, не треба, цього не мало статися!

Аріані почулося, як десь поруч верещить Мирцела — голосом, пронизливим з жаху та розпачу.

Меч пана Ариса свиснув ліворуч і праворуч, двоє списників звалилися мертві. Кінь став дибки, копитами вдарив у обличчя арбалетника, що напинав