Учта для гайвороння - Джордж Мартін
Він узяв у долоню її підборіддя і глибоко зазирнув у очі — так глибоко, що вона здригнулася.
— Ні, — мовив лагідний, — не думаю, що зможеш.
Ар’я відкинула його руку вбік.
— Як захочу, то зможу!
— Це каже Ар’я з дому Старк, їдачка могильних хробаків.
— Я залишу все на світі, якщо схочу!
Він майнув рукою на її скарби.
— То почни з оцього.
Того вечора, скінчивши трапезу, Ар’я повернулася до келії, зняла одяг, прошепотіла імена, але сон ніяк не приходив і не забирав у обійми. Вона поперекидалася на мішку, набитому ганчір’ям, покусала собі губу мало не до крові. На місці, де колись було серце, зяяло провалля.
Посеред ночі вона підвелася з ліжка, вдяглася у те, що привезла з Вестеросу, і застібнула паса з мечем. Голка висіла на одному стегні, кинджал на іншому. Нап’явши на голову вислого бриля, запхавши за пасок рукавички без пальців та узявши до лівиці срібну виделку, вона сторожко рушила сходами. «Нема тут місця для Ар’ї з дому Старк» — думала вона дорогою. Місце Ар’ї було в Зимосічі, але ж самої Зимосічі вже не лишилося. «Коли випадають сніги і кружляють білі віхоли, вовк-одинак гине, але зграя виживає.» Проте вона вже не мала зграї. Її зграю вбили — пан Ілин, пан Мерин, королева… а коли вона намагалася зібрати собі нову, її всі покинули: Мантулик, Гендрі, Йорен, Ломик Зеленорукий, навіть Гарвін, слуга її батька.
Вона штовхнула двері й вийшла у ніч, опинившись назовні уперше після входження до храму. На небі висіли хмари, туман укривав землю, наче кошлата сіра ковдра. Десь праворуч з-над води чувся плюскіт весел. «Браавос, Потаємне Місто» — подумала вона. Назва здалася їй якнайдоречнішою.
Ар’я прокралася крутими сходами до накривного пришибу. Навколо ніг завивалися пасма туману. Його було стільки, що вона ледве бачила воду, але чула її тихий плюскіт на кам’яних стовпах. Десь далеко крізь морок світив вогник; їй здалося, що то ніч-ватра на храмі червоних жерців.
Край води вона зупинилася, тримаючи в руці срібну виделку. То було справжнє срібло — важке, суцільне, добре вилощене. «Це не моя виделка. Її подарували дівчинці на ймення Солька.» Ар’я спритно жбурнула її у воду низом і почула тихе булькання, з яким виделка зникла під водою.
Наступним полетів її бриль, тоді рукавички. Вони теж належали Сольці. Ар’я висипала гаманець на долоню: п’ять срібних оленів, дев’ять мідних зірок, кілька шелягів та півшелягів. Усі монети вона розкидала водою, а тоді додала чоботи — вони булькнули найгучніше. Услід полетів кинджал — той самий, знятий з лучника, що благав Хорта про милосердя. Пас для меча опинився у воді наступним. Кирейка, сорочка, штани, спіднє — усе. Геть усе, окрім Голки.
Вона стояла на кінці пришибу бліда, вкрита сиротами, і тремтіла у тумані. Голка у руці ніби шепотіла до неї: «Штрикай гострим кінцем», а ще «Не кажи Сансі!». На лезі стояло тавро Мікена. «Це лише меч.» Якщо їй знадобиться меч, у підвалах храму є ще кількасот. Голка — надто мала для справжнього меча, майже іграшка. А сама Ар’я була зовсім малим дурним дівчиськом, коли Джон попрохав коваля зробити для неї Голку.
— Це лише меч! — мовила вона цього разу гучно вголос…
…але Голка була не лише мечем.
Голка — то були Робб і Бран, Рікон, мати і батько, навіть Санса. Голка — то були сірі мури Зимосічі та сміх її людей. Голка — то літній сніг, казки Старої Мамки, серце-дерево з червоним листям і лячним обличчям, теплі земні пахощі скляних садів, торохтіння віконниць у її опочивальні під північним вітром. Голка — то посмішка Джона Сніговія. «Він куйовдив мені волосся і кликав «сестричечкою» — згадала вона, і на очі раптом накотилися сльози.
Полівер украв у неї меча, коли посіпаки Гори захопили її в полон. Але згодом вони з Хортом увійшли до корчми на перехресті й налетіли просто на нього. «Боги схотіли, щоб Голка повернулася до мене.» Не Седмиця і не Багатоликий — боги її батька, старі боги півночі. «Хай Багатоликий забирає усе, — подумала вона, — але цього не віддам.»
Вона рушила сходами вгору гола, як мати народила, щосили стискаючи Голку. На півдорозі під ногою хитнувся один із каменів. Ар’я стала на коліна і почала копати навколо нього нігтями. Спершу камінь не піддавався, та вона наполегливо колупала крихкий чамур, і зрештою камінь таки зрушив з місця. Ар’я грізно забурчала, запхала обидві руки під нього і смикнула. Перед нею відкрилася щілина.
— Тобі тут буде безпечно, — мовила вона до Голки. — Ніхто не знатиме, що ти тут, окрім мене.
Вона запхала меча у піхвах під сходинку, поставила камінь на місце, щоб він не відрізнявся від решти таких самих. Повертаючись нагору до храму, вона рахувала сходинки, щоб запам’ятати, де шукати свого меча — адже може настати день, коли він їй знову знадобиться.
— Настане день, — прошепотіла вона собі.
Ар’я не розповідала лагідному чоловікові про те, що зробила, та він однак знав. Наступного вечора він прийшов до її келії після вечері.
— Дитино, — мовив він, — ходи посидь зі мною. Я маю для тебе розповідь.
— Яку ще розповідь? — сторожко перепитала вона.
— Розповідь про наш початок. Якщо ти бажаєш стати однією з нас, то мусиш знати, хто ми і як ними стали. Люди перешіптуються про Безликих Браавосу, але ми старші за Потаємне Місто. Перш ніж постав Велет, раніше від Розтаємничення Утеро, ще перед Заснуванням уже існували ми. У Браавосі серед тутешніх північних туманів почався наш розквіт, але корені наші лежать у Валірії серед нещасних рабів, що гибіли у глибоких копальнях під Чотирнадцятьма Вогнями, які за старих часів освітлювали ночі Вільноземства. Зазвичай копальні — це вогкі та холодні безодні, вирізані у холодному мертвому камені, але Чотирнадцять Вогнів — то були живі гори з жилами плавленого каменю та полум’яними серцями. У копальнях старої Валірії завжди було спекотно, і що глибше занурювалися копачі, то ставало спекотніше. Невільники робили
