Учта для гайвороння - Джордж Мартін
Квентин був зовсім юний, коли його вислали до Крицака; на думку їхньої матері — аж занадто юний. Норвосці не віддавали своїх дітей на виховання у чужі родини, і пані Меларіо ніколи не пробачила великому князеві Дорану, що в неї від серця забрали сина.
— Мені це до смаку не більше, ніж тобі, — колись підслухала Аріана слова батька, — та я маю кривавий борг, і Квентин — єдина монета, яку князь Ормонд прийме на його сплату.
— Монета?! — скричала тоді мати. — Це твій син! Які батьки платять борги власною плоттю і кров’ю?!
— Батьки, що правлять царствами земними, — відповів Доран Мартел.
Великий князь Доран і досі прикидався, ніби її брат знаходиться у князя Крицака. Але мати Гарина бачила його в містечку Накот, одягненого купцем. Один із його супутників мав ліниве око — точно таке саме, як Клетус Крицак, шалапутний синок князя Андерса. З ними подорожував і маестер, навчений різних мов. «Мій брат — не такий розумник, за якого себе вважає. Розумна людина вирушила б зі Старограду, навіть за ціну довших мандрів. У Старограді його б, може, ніхто і не упізнав.» Аріана мала друзів серед сиріток Накоту, і дехто з них зацікавився, з якого дива великий княжич та син одного з могутніх вельмож Дорну подорожують під чужими іменами, шукаючи перевозу через вузьке море. Один з таких цікавих проліз уночі до вікна, полоскотав замок таємної скриньки Квентина і знайшов усередині деякі сувої.
Аріана багато б дала за те, щоб мати певність: таємна подорож за вузьке море — то вигадка самого лише Квентина… але пергамени, що він віз при собі, запечатані були сонцем та списом Дорну. Родич Гарина не насмілився зламати печатки і прочитати їх, але ж…
— Князівно.
Позаду неї стояв пан Герольд Дейн — наполовину в зоряному світлі, наполовину в нічних тінях.
— Як вам відливалося? — насмішкувато-грайливо запитала Аріана.
— Піски з подякою прийняли моє приношення. — Дейн поставив ногу на голову чиєїсь подоби, яка, вірогідно, могла бути Дівою, якби піски не стерли їй обличчя на гладке дзеркало. — А поки я його робив, мені на думку спало, що розказаний вами задум може не принести бажаних плодів.
— І які ж плоди мені бажані, прошу пана?
— Звільнення Піщаних Змійок. Помста за Оберина та Елію. Гадаєте, я не знаю цієї пісні? Вам кортить скуштувати лев’ячої крові.
«Кортить. А ще кортить мати те, що моє. Я хочу Сонцеспис і престол мого батька. Я хочу Дорн.»
— Я хочу правосуду.
— Звіть, як вам заманеться. Коронування дівчини з Ланістерів — порожня вихватка. Їй ніколи не сісти на Залізний Престол. І війни, якої ви бажаєте, вам не бачити. Лева так просто до себе не підманиш.
— Лев мертвий. І хто знає напевне, до кого зі своїх левенят прихилиться левиця?
— До того, який сидить безпечно у лігві. — Пан Герольд витяг меча. Він заблищав у зоряному світлі, гострий, наче язик брехуна. — Ось так починають війну. Не золотою короною, а сталевим клинком.
«Я не вбиваю дітей.»
— Ану приберіть! Мирцела знаходиться під моїм захистом. Пан Арис не дозволить завдати його любій принцесі жодної шкоди. Ви маєте це знати.
— Коли я, панно, щось і знаю, то це те, що Дейни вбивали Дубосердів протягом кількох тисяч років.
Од його зарозумілості Аріані аж подих перехопило.
— А чи Дубосерди, часом, не вбивали Дейнів протягом тих самих тисяч років?
— Кожен має свої родинні звичаї. — Темна Зоря вклав меча до піхов. — Місяць сходить. І ваш білий звитяжець наближається.
Очі він таки мав гострі — вершник удалині на високій сірій кобилі справді виявився паном Арисом. Біле корзно тріпотіло за вітром, поки він хутким чвалом перетинав піски. Принцеса Мирцела сиділа у нього за спиною, схована у великій киреї з каптуром, що вкривав золоті кучері.
Коли пан Арис допоміг принцесі злізти з коня, Дрей став перед нею на коліно.
— Ваша милосте!
— Моя володарко. — Плямиста Сильва стала на коліно поруч.
— Моя королево! Я ваш вірний слуга, — впав на обидва коліна Гарин.
Збентежена Мирцела ухопила Ариса Дубосерда попід руку.
— Чому вони величають мене «милістю»? — жалібно спитала вона. — Пане Арисе, куди це ми приїхали, і хто всі ці люди?
«Невже він їй нічого не розповів?» Аріана ступила уперед у вихорі шовків, з привітною посмішкою, яка мала заспокоїти дитину.
— Це мої вірні та правдиві друзі, ваша милосте… а віднині й ваші теж.
— Панно Аріано?! — Дівчинка кинулася до неї в обійми. — Навіщо мене кличуть королевою? Невже щось зле сталося з Томеном?
— Він слухав злих людей, ваша милосте, — відповіла Аріана, — і боюся, його втягли у змову з метою позбавити вас законного престолу.
— Мене? Престолу? Тобто Залізного Престолу? — Збентеження дівчинки ще посилилося. — Томен нічого мене не позбавляв, він…
— …менший за вас, чи не так?
— Я старша за нього на рік.
— Це означає, що Залізний Престол за правом належить вам, — мовила Аріана. — Ваш брат лише юний хлопчик, його винуватити не треба. Він має злих радників… зате ви маєте друзів. Чи можу я мати честь представити їх вам?
Аріана взяла дитину за руку.
— Ось, ваша милосте, пан Ондрей Далт, спадкоємець Лимоннику.
— Друзі кличуть мене Дреєм, — мовив він. — Матиму за велику честь, якщо ваша милість чинитимуть так само.
Дрей мав чесне відверте обличчя, привітну посмішку, але Мирцела окинула його сторожким поглядом і відповіла:
— Хіба згодом, коли взнаю краще. А доти зватиму за лицарським звичаєм.
—
