Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Де ж це? — Він притяг її ближче і заходився цілувати шию. — Хіба не час розповісти мені решту всього задуму?

Аріана засміялася, відштовхуючи лицаря.

— Ні, час їхати виконувати решту всього задуму.

Місяць саме увінчував Місячну Діву, коли вони рушили з сухих, засипаних піском руїн Шандра-Каменю на південний схід. Попереду їхали Аріана та пан Арис, а між ними на жвавій кобилці — Мирцела. Слідом упритул трималися Гарин з Плямистою Сильвою; двійко її дорнійських лицарів утворили позадню варту. «Нас семеро» — усвідомила Аріана дорогою. Раніше їй це на думку не спадало, але тепер здалося добрим передвістям. «Сім вершників на дорозі до слави. Одного дня співці подарують нам безсмертя.»

Дрей хотів, щоб загін був більшим, але тоді б вони могли привернути небажану увагу. До того ж кожна нова людина подвоювала ймовірність зради. «Хоч цього мене батько навчив» — майнула в неї думка. Навіть коли Доран Мартел був молодший та міцніший здоров’ям — вже й тоді він мав звичку до остороги, тиші та таємниць. «Час йому скласти з плечей тягар турбот. Але я не потерплю найменших образ його честі та особи.» Аріана хотіла повернути батька до Водограйних Садів доживати решту років його життя серед сміхотливих дітей, пахощів лимонів та помаранчів. «І в товаристві Квентина. Коли я короную Мирцелу та звільню Піщаних Змійок, увесь Дорн рине під мої корогви.» Хай Крицаки стануть за Квентина, але самі вони — лише дрібна загроза. Якщо ж вони перебіжать до Томена і Ланістерів усім домом, то вона накаже Темній Зорі викорінити їхній рід до останнього пагона.

— Я стомилася, — поскаржилася Мирцела по кількох годинах у сідлі. — Чи далеко ще їхати? І куди?

— Велика князівна Аріана везе вашу милість у безпечне для вас місце, — запевнив її пан Арис.

— Подорож неблизька, — додала Аріана, — але полегшає, коли ми досягнемо Зеленокрівці. Там нас зустріне дехто з Гаринового роду — річкові сирітки. Вони живуть на човнах, жердинами штовхають їх угору й униз Зеленокрівцею та її притоками, рибалять, збирають плоди і роблять усяку роботу, яка трапиться.

— О так! — схвально вигукнув Гарин. — А ще ми співаємо і танцюємо на воді, знаємо багато про зцілення людей. Моя мати — найкраща сповитуха на Вестеросі, а батько вміє зводити бородавки.

— Як ви можете бути сиротами, коли маєте батьків і матерів? — запитала дівчинка.

— Вони — ройнари, — пояснила Аріана. — Їхня матір — велика річка Ройна.

Мирцела не зрозуміла.

— Я гадала, що це ви і є ройнари. Тобто ви, дорнійці.

— Частково так, ваша милосте. У мені тече крові Німерії — так само, як і Морза Мартела, дорнійського князя, з яким вона одружилася. На день їхнього весілля Німерія підпалила усі свої кораблі, щоб її народ зрозумів: вороття назад немає. Більшість раділа, побачивши полум’я, бо мандри їхні перед прибуттям до Дорну були довгі й тяжкі понад усяку міру; безліч людей забрала лють моря, хвороби та людолови. Але дехто лементував і жалобився; вони не любили цю суху червону землю з її семиликим богом і тому, забажавши триматися старих звичаїв, склепали собі човни з недопалених коробів суден та стали сиротами Зеленокрівці. Матір у їхніх піснях — то не наша Матір Небесна, але Матір Ройна, чиї води живили їхнє плем’я від світанку часів.

— Я чув, ройнари шанують якогось бога-черепаху, — мовив пан Арис.

— Річковий Старий — то менший з богів, — відповів Гарин. — Він сам народився від Матері-Річки і боровся з Цар-Крабом за владу над усіма істотами, що живуть у плинкій воді.

— Ой, — захоплено мовила принцеса.

— Чував я, що ваша милість теж перемагали у запеклих битвах, — мовив Дрей найбадьорішим голосом. — Кажуть, за столом для циваси ви не виказували нашому хороброму князеві Тристану ані краплі жалю.

— Він завжди розставляє клітини одним і тим самим способом: усі гори попереду, слони у проходах, — відповіла Мирцела. — То я просто висилаю наперед дракона та з’їдаю його слонів.

— А чи грає в цю гру ваша покоївка? — запитав Дрей.

— Розамунда? — перепитала Мирцела. — Ні. Я намагалася її вчити, але вона жалілася, що правила надто складні.

— Вона теж з Ланістерів? — запитала панна Сильва.

— З ланіспортських, не з Кастерлі-на-Скелі. Волосся вона має такого ж кольору, як я, але пряме замість кучерявого. Ми з Розамундою не надто дружимо, та коли вона вдягається у мій одяг, то люди, не знайомі з нами зблизька, вважають її за мене.

— То ви вже таке робили?

— О так. Ми помінялися місцями на «Морській спритниці» дорогою до Браавосу. Септа Еглантіна пофарбувала мені волосся у брунатне. Сказала, що це буде така гра. Але насправді так було придумано, щоб убезпечити мене, якщо раптом корабель захопить дядько Станіс.

Дівчинка, вочевидь, почувалася стомленою, і Аріана наказала перепочити. Вони знову напоїли коней, трохи посиділи, з’їли сиру та плодів. Мирцела розділила помаранч з Плямистою Сильвою; Гарин їв оливки і кидався кісточками у Дрея.

Аріана сподівалася досягти річки перед сходом сонця, та вони рушили пізніше, ніж гадалося, і коли схід зачервонівся, все ще сиділи у сідлах. Темна Зоря підлетів до неї легким чвалом.

— Панно, — мовив він, — я б радив пожвавити крок, якщо не бажаєте привезти дитину мертвою. Ми не маємо наметів, а удень піски стають жорстокі.

— Я знаю піски незгірше вас, пане лицарю, — сказала вона йому. Але поради послухалася. Коням у дорозі випадала тяжка скрута, проте краще втратити шість скакунів, ніж одну принцесу.

Скоро з заходу почав дмухати вітер — гарячий, сухий, з хмарами колючого пороху. Аріана накинулася серпанком для обличчя, зробленим з мерехтливого шовку — світло-зеленим згори, жовтим унизу, чиї кольори перетікали один в одний. Невеличкі зелені перлини додавали йому ваги, а в русі тихенько стукотіли одна об одну.

— Я знаю, чому моя володарка носить серпанок, — мовив пан Арис, поки вона пристібала його до скронь свого мідного шолома. — Бо інакше її краса сліпила б наші очі сильніше, ніж сонце з неба.

Аріана мимоволі засміялася.

— Ні, шляхетний лицарю — ваша володарка вдягає серпанок, щоб захистити очі від сліпучого сяйва, а горлянку — від піску. Вам варто зробити те саме.

Їй стало цікаво, чи довго її білий лицар вимучував свої