Буря Мечів - Джордж Мартін

Зненацька вона збудилася в темряві каюти, розпашіла від радості. Балеріон, здається, збудився разом з нею, а ще чулося легеньке рипіння дощок, хлюпотіння води в облавок, кроки по палубі над головою. І ще щось.

Хтось був з нею в каюті.

— Іррі? Джикі? Де ви?

Служниці не відповідали. В темряві вона їх бачити не могла, але чула дихання.

— Джоро, це ви?

— Вони сплять,— озвалася якась жінка.— Всі сплять,— голос був зовсім близько.— Навіть дракони мусять спати.

«Вона стоїть просто наді мною».

— Хто тут? — Дані вдивлялася в темряву. Здалося, видно тінь — слабесенький обрис.— Що вам від мене потрібно?

— Пам’ятайте: щоб дістатися півночі, маєте вирушити на південь. Щоб дістатися заходу, маєте вирушити на схід. Щоб рухатися вперед, маєте повернутися назад, а щоб торкнутися світла — пройти попід тінню.

— Квейт? — Дані зістрибнула з ліжка й розчахнула двері. Каюту затопило блідо-жовте світло ліхтаря, й Іррі з Джикі сіли спросоння.

— Халесі? — промурмотіла Джикі, протираючи очі. Прокинувся Вісеріон, розтулив щелепи — і стовп полум’я освітив найдальші куточки. Але жінки в червоній лакованій масці й сліду не було.— Халесі, з вами все гаразд? — запитала Джикі.

— Сон,— Дані потрусила головою,— сон наснився, і все. Лягай спати. Всі лягаймо спати.

Та хоч як вона старалася заснути, більше сон не йшов.

«Якщо я озирнуся — пропаду»,— сказала собі Дані наступного ранку, заходячи в Астапор крізь браму з гавані. Вона старалася не думати про те, який у неї маленький, мізерний почет, щоб не розгубити останню мужність. Сьогодні вона приїхала на сріблястій, вдягнена в штани з кінського волосу й фарбовану шкіряну жилетку, з поясом з бронзових бляшок на талії та ще двома навхрест через груди. Іррі з Джикі заплели їй косу й повісили крихітний срібний дзвіночок, який співав про картянських Невмирущих, що згоріли у своєму Палаці праху.

Сьогодні вранці червоні цегляні вулиці Астапора були майже запруджені. Хідники заповнили раби та слуги, а рабовласники зі своїми жінками, вдягнувшись у токари, поглядали вниз зі своїх східчастих пірамід. «Зрештою, вони від картян майже й не відрізняються,— подумала Дані.— Хочуть поглянути на драконів, щоб розповідати дітям і онукам». Та чи багато з них матимуть дітей?

Перед нею з великим дотрацьким луком у руках прямував Аґо. Праворуч від її кобили ішов Дужий Бельвас, а ліворуч — дівчинка Місанді. Позаду рухався сер Джора Мормонт у кольчузі й сюрко, сердито зиркаючи на всіх, хто занадто наближався. Рахаро з Джого охороняли паланкін. Дані звеліла зняти верх, щоб до платформи прикувати трьох драконів. З ними їхали Іррі з Джикі, щоб їх заспокоювати. Та все одно Вісеріон бив хвостом, з ніздрів у нього сердито валив дим. Рейгар теж відчував: щось негаразд. Тричі він силкувався злетіли, але його стримував тяжкий ланцюг у Джикі в руці. Дрогон скрутився калачиком, підібгавши крила і хвоста. Тільки розплющені очі свідчили про те, що він не спить.

Далі йшли люди: капітан Гролео, інші капітани зі своїми командами, вісімдесят троє дотраків, що лишилися з Дані зі ста тисяч, які колись належали до халасару Дрого. Найстарших і найслабших вона розмістила в центрі валки, серед жінок з немовлятами і вагітних, серед дівчаток і маленьких хлопчиків, яким ще рано заплітати косу. Решта — вояки, хай які вони є,— їхали по периметру, підганяючи зниділий табун — трохи більш як сотню кощавих коней, які витримали подорож через червону пустелю й чорне солоне море.

«Мені треба пошити прапор»,— подумала Дані, ведучи свій пошарпаний загін уздовж виткої астапорської річки. Вона заплющила очі, уявляючи його: пливкий чорний шовк, а на ньому — триголовий дракон Таргарієнів, що видихає золоте полум’я. «Під таким знаменом їхав би Рейгар». Річкові береги були на диво спокійні. Черв’як — ось як астапорці називали річку. Була вона широка, повільна й покручена, поцяткована крихітними лісистими острівцями. На одному з них Дані помітила дітей, які гралися, бігаючи поміж мармурових статуй. На іншому острові в тіні високих зелених дерев цілувалися двоє закоханих, соромлячись не більше, ніж дотраки на весіллі. Оскільки вони були без одягу, сказати напевно, раби вони чи вільні, було неможливо.

Площа пишноти з її величезною бронзовою гарпією не могла вмістити всіх незаплямованих, яких купила Дані. Отож їх розмістили на Площі покари, обличчям до центральної брами Астапора, щоб можна їх було одразу вивести з міста, щойно зверхність над ними перебере Данерис. Тут бронзової статуї не було, тільки дерев’яне підвищення, де повісили бунтівних рабів, закатованих і облуплених.

— Добре панство робить це тут, щоб це було перше, що бачать нові раби, заходячи в місто,— пояснила Місанді, коли вони прийшли на площу.

На перший погляд Дані здалося, що в закатованих рабів шкіра смугаста, як у джогоснайських зоней. Та коли вона під’їхала на сріблястій ближче, побачила під ворушкими чорними смугами червоне м’ясо. Мухи. Мухи й личинки. З бунтівних рабів зрізали шкіру, як з яблука, довгими закрученими смужками. В одного з чоловіків рука, чорна від мух від пальців до ліктя, насподі була біло-червона. Дані зупинилася поряд з ним.

— Що він зробив?

— Підняв руку на хазяїна.

Дані, яку мало не знудило, розвернула сріблясту й від’їхала в центр площі, до свого війська, за яке так дорого заплатила. А вони стояли довгими шерегами — кам’яні напівлюди з цегляними серцями: вісім тисяч шістсот у гостроверхих бронзових шоломах вимуштруваних незаплямованих, а поряд з ними — понад п’ять тисяч вояків з непокритою головою, але озброєні списами й тесаками. В задніх рядах стояли зовсім хлопчаки, бачила Дані, але стояли вони так само прямо й непорушно, як і решта.

Кразнис мо Наклоз із товариством уже зібралися, щоб її привітати. Інші можні астапорці купками стояли позаду них, потягуючи вино з високих срібних келихів, а поміж них крутилися раби з тацями оливок, вишень й інжиру. Старший Граздан сидів у портшезі, який тримали четверо здоровезних мідношкірих рабів. Півдюжини верхових списників стояли по периметру площі, стримуючи натовп цікавих. Сонце сліпучо відблискувало від полірованих мідних дисків, нашитих на їхні плащі, але Дані не могла не зауважити, як нервувалися їхні коні. «Вони бояться драконів. І нічого дивного».

Кразнис звелів рабу допомогти