Бенкет круків - Джордж Мартін

По ногах пробіг холодний вітер. Алейн повернулася в кімнату, щоб підшукати сукню до сніданку. Пітир віддав їй увесь гардероб покійної дружини — гори шовків, атласів, оксамитів і хутр, про які вона і мріяти не могла, от тільки переважна більшість вбрання була на неї завелика: через усі ці нескінченні вагітності, викидні й мертворожденних дітей леді Лайса останнім часом стала доволі огрядна. Однак декілька старих суконь шилися ще на Лайсу Таллі Річкоринську, інші ж Гретчел вдалося припасувати на Алейн, яка в тринадцять років була майже така сама довгонога, як її тітка — у двадцять.

Сьогодні вранці в око їй впала строката сукня в кольорах Таллі — червоно-синя, облямована білячим хутром. Гретчел допомогла Алейн пропхати руки в рукави з розтрубами й зашнурувала корсет на спині, а потім зачесала й шпильками закріпила коси. Вчора ввечері Алейн перед сном знову їх підтемнила. Засіб, який дала їй тітка, перетворив Сансин насичений золотисто-каштановий колір на темний каштан, який належав Алейн, але дуже скоро біля коренів знову починало прозирати золото. «А що робити, коли фарба закінчиться?» Засіб привезли з Тайроша, з-за вузького моря.

Спускаючись униз на сніданок, Алейн укотре була вражена тишею Гнізда. У всіх Сімох Королівствах не знайти тихшого замку. Слуг тут було небагато, переважно літніх, і всі вони старалися не підвищувати голосу, щоб не нервувати маленького лорда. Тут, високо в горах, не було ні коней, ні брехливих псів, ні лицарів, які б тренувалися у дворі. Навіть кроки вартових, коли ті переходили білими кам'яними коридорами, звучали на диво приглушено. Чути було стогони й зітхання вітру довкола веж, та то й усе. Коли Алейн щойно приїхала в Гніздо, долинало ще хлюпотіння Алісиних Сліз, але тепер водоспад замерз. Гретчел казала, він замовк до весни.

Лорд Роберт сидів самотою у ранковій залі понад кухнею, байдуже колупаючись дерев'яною ложкою у великій мисці вівсянки з медом.

— Я хотів яєць,— поскаржився він, побачивши Алейн.— Хотів яєць намолодо і трохи шинки.

Яєць не було, так само як і шинки. У коморах Гнізда вівса, кукурудзи і ячменю вистало б на цілий рік, але свіжі харчі з долини привозила байстрючка на ім'я Майя Стоун. А оскільки внизу табором стали лорди-декларанти, пробитися в долину Майя не могла. Лорд Белмор, який перший із шістьох досягнув Брами, відіслав Мізинчику крука з повідомленням, що більше свіжих харчів не буде, аж поки той не віддасть лорда Роберта. Це була не зовсім облога, але дуже схоже на те.

— Їстимеш яйця, скільки схочеш, коли повернеться Майя,— пообіцяла Алейн маленькому лордійчукові.— Вона привезе яйця, масло, дині й усілякі смаколики.

Але хлопчик не заспокоювався.

— А я хотів яйця сьогодні!

— Славний Робіне, яєць немає, ти це добре знаєш. Будь ласка, їж кашку, вона дуже смачна,— Алейн і собі з'їла ложку.

Роберт туди-сюди совав у мисці ложкою, але так і не підніс її до рота.

— Я не голодний,— вирішив він.— Хочу назад у ліжко. Вночі я так і не заснув. Я чув співи. Мейстер Колмон дав мені сновійного вина, але я все одного все чув.

Алейн опустила ложку.

— Якби хтось співав, я б теж це чула. Тобі просто сон лихий наснився, от і все.

— Ні, це був не сон,— йому на очі набігли сльози.— Марильйон знову співав. Твій тато каже, що він помер, але це не так.

— Це так.

Її лякали такі його розмови. Мало того, що він малий і хворобливий, а як він до всього ще й причинний?

— Славний Робіне, він помер. Марильйон занадто міцно любив твою леді-матір, він не міг пережити того, як з нею вчинив, отож і пішов у небо.

Алейн, як і Роберт, тіла не бачила, але не піддавала сумніву смерть співця.

— Його більше немає, правда.

— Але я чую його щоночі. Навіть коли зачиняю віконниці й затуляю вуха подушкою. Твоєму татові слід було язика йому втнути. Я його просив, але він не послухався.

«Язик потрібен був, щоб зробити зізнання».

— Будь чемним хлопчиком і з'їж кашку,— попросила Алейн.— Будь ласка! За мене.

— Не хочу каші,— Роберт жбурнув ложку через усю залу. Відбившись від гобелена, вона залишила на білому шовковому місяці пляму вівсянки.— Лорд хоче яєць!

— Лорд з'їсть кашу й подякує,— почувся позаду голос Пітира.

Алейн озирнулася й угледіла Мізинчика на порозі разом з мейстром Колмоном.

— Слід слухатися лорда-оборонця, мілорде,— мовив мейстер.— Ваші лорди-прапороносці зараз піднімаються на гору, щоб скласти вам присягу, тож вам знадобляться сили.

Роберт потер кулаком ліве око.

— Відішліть їх геть. Не хочу їх бачити. Якщо з'являться тут, то полетять униз.

— Це дуже спокусливо, мілорде, але, боюся, я пообіцяв їм безпечний прийом,— сказав Пітир.— У будь-якому разі, запізно вже їх проганяти. Натепер вони вже, може, й до Каменя видерлися.

— Чого вони не облишать нас? — застогнала Алейн.— Ми ж їм нічого не зробили. Чого вони від нас хочуть?

— Хочуть лорда Роберта. Його, а ще Видол,— посміхнувся Пітир.— Їх буде восьмеро. Лорд Нестор показує їм дорогу, а ще з ними Лін Корбрей. Сер Лін не з тих, хто стоятиме осторонь, коли на обрії видніється кров.

Слова його зовсім не заспокоїли її страхів. Лін Корбрей на дуелях убив людей, мабуть, не менше, ніж у боях. Остроги він заслужив під час Робертового повстання, знала Алейн, спершу воюючи проти лорда Джона Арина під брамою Мартингорода, а згодом — під його прапорами на Тризубі, де зарубав княжича Левина Дорнського, білого лицаря королівської варти. Пітир розповів, що княжич Левин був уже тяжко поранений на той час, коли хвиля бою вкинула його в останній танок з Леді Зневірою, але додав:

— Однак у присутності Корбрея цього ліпше не згадувати, бо хто на таке наважиться, дуже скоро отримає змогу особисто розпитати про це Мартела у пекельних палатах.

Якщо бодай половина з того, що переказують гвардійці лорда Роберта, правда, Лін Корбрей — небезпечніший за всіх шістьох лордів-декларантів разом узятих.

— Навіщо він їде сюди? — запитала Алейн.— Я гадала, Корбреї за вас.

— Лорд Лайонел Корбрей цілком підтримує моє правління,— мовив Пітир,— але брат його завжди чинить по-своєму. На Тризубі, коли поранили їхнього батька, саме Лін вихопив у нього