Бенкет круків - Джордж Мартін
Пробіг місяць, тоді ще один, але Арія того не бачила. Вона подавала за столом, обмивала небіжчиків, корчила гримаси перед дзеркалом, вчила браавоську мову й намагалася не забувати, що вона — ніхто.
Одного дня добрий чоловік послав по неї.
— Акцент у тебе жахливий,— сказав він, але слів ти вивчила достатньо, щоб сяк-так пояснити людям, чого тобі треба. Пора тобі на деякий час залишити нас. Єдина можливість по-справжньому опанувати мову — розмовляти нею від світанку до сутінок. Тож ти маєш іти.
— Коли? — запитала вона.— Куди?
— Просто зараз,— відповів він.— Там, за цими стінами, лежить у морі сотня островів Браавоса. Ти ж вивчила, як називаються молюски, черепашки й серцівки, так?
— Так,— сказала Арія й постаралася якнайкраще назвати їх браавоською.
Її старання викликали в нього усмішку.
— Нормально. У корабельні біля Затонулого Міста розшукаєш риботорговця на ім'я Браско, людину хорошу, але безталанну. Йому потрібна дівчинка, щоб ходити з візком і продавати серцівки, черепашки й молюски матросам на кораблях. От ти цією дівчинкою і будеш. Зрозуміла?
— Так.
— А коли Браско запитає, хто ти?
— Ніхто.
— Ні. За порогом нашого палацу так не піде.
Вона повагалася.
— Можу бути Варною з Варниці.
— Варну знає Тернесіо Терис і матроси з «Титанової дочки». У тебе акцент, тож ти маєш бути з Вестеросу... але кимось іншим, гадаю.
Вона закусила губу.
— А можна я буду Кет?
— Кет,— поміркував він.— Так. Кет означає кицька, а в Браавосі повно кицьок. Одною більше — ніхто й не помітить. Отож, ти — Кет, сирітка з...
— Королівського Причалу.
Вона двічі бувала з батьком у Білій Гавані, але Королівський Причал знала набагато краще.
— Атож. Батько твій був веслярським зверхником на галері. Коли твоя мати померла, він узяв тебе з собою на море. Та коли й він помер, капітану ти була не потрібна, от він і зсадив тебе з корабля у Браавосі. А як називався корабель?
— «Наймірія»,— миттю відповіла Арія.
Увечері вона пішла з Чорно-білого палацу. На правому боці мала вона довгий залізний ніж, схований під плащем — заплатаним і побляклим, як і личить сирітці. Черевики тиснули, а сорочка була така витерта, що продувалася вітром. Але перед Арією лежав Браавос. У нічному повітрі пахло димом, сіллю і рибою. Канали звивалися, а провулки звивалися ще дужче. Люди кидали на Арію цікаві погляди, а малі жебраки викрикували якісь слова, яких вона не розуміла. Зовсім скоро вона загубилася.
— Сер Грегор,— повторювала вона, перетинаючи кам'яний міст на чотирьох арках. З його середини добре видно було щогли кораблів у Лахмітниковій гавані. Дансен, Раф Солоденький, сер Ілін, сер Мірин, королева Серсі.
Почав накрапати дощ. Арія підставила обличчя під краплі — щаслива, що аж танцювати кортіло.
— Валар моргуліс,— промовила вона,— валар моргуліс, валар моргуліс.
Алейн
Щойно у вікна полилося сонячне проміння, Алейн сіла в ліжку й потягнулася. Гретчел почула, що вона заворушилася, й миттю підвелася, щоб принести їй халат. За ніч кімнати вихололи. «Буде ще гірше, коли зима візьме нас у свої лабети,— подумала Алейн.— Взимку тут буде холодно, як у могилі». Вдягнувши халат, вона підперезала його на поясі.
— Вогнище майже догоріло,— зауважила вона.— Підкиньте поліно, будь ласка.
— Як зволить міледі,— озвалася стара.
Покої Алейн у Дівочій вежі були більші й пишніші, ніж маленька спальня, куди оселила її леді Лайса, коли ще була жива. Тепер дівчина мала власну гардеробну і вбиральню, а ще — білий різьблений кам'яний балкон, з якого відкривався краєвид на Видол. Поки Гретчел займалася коминком, Алейн босоніж перетнула кімнату й вислизнула на балкон. Камінь холодив підошви, і люто віяв вітер, як завжди тут, нагорі, але краєвид змушував на мить забути про все. Дівоча вежа належала до сімох струнких веж Соколиного Гнізда й була крайньою зі східного боку, отож перед очима лежав Видол з його лісами, річками й полями, затягнутими вранішнім серпанком. Сонце падало на гори під таким кутом, що здавалося — вони зі щирого золота.
«Як гарно!» Снігова вершина Велетового Ратища нависала над головою громадою з каміння та криги, на тлі якої замки, що ліпилися до гори, видавалися карликовими. Там, де влітку лилися Алісині Сльози, застигли довжелезні — двадцять футів завдовжки — бурульки. Над замерзлим водоспадом ширяв сокіл, широко розкинувши крила в ранковому небі. «От були б у мене крила!»
Алейн, поклавши руки на кам'яну балюстраду, примусила себе зазирнути за край. За шістсот футів унизу виднілося Небо, а нижче — прорубані на схилі гори кам'яні східці, які вели вниз — попри Сніг і Камінь аж у долину. Видно було й вежі та фортеці Місячної брами — маленькі, аж наче іграшкові. А під мурами вже прокидалися війська лордів-декларантів — виповзали з наметів, наче мурашки з мурашника. «Якби то і справді були мурашки,— подумала вона,— можна було б на них просто наступити й розчавити».
Два дні тому до решти декларантів доєднався молодий лорд Гантер зі своїми рекрутами. Нестор Ройс зачинив перед ними Браму, але у нього в залозі менше трьохсот людей. А кожен з лордів-декларантів — яких було шестеро — привів по тисячі. Алейн уже вивчила їхні імена незгірше за своє. Бенедар Белмор, лорд Голосівки. Саймонд Темплтон, лицар Дев'ятизір'я. Гортон Редфорт, лорд Редфорту. Аня Вейнвуд, леді Залізодубу. Гілвуд Гантер, якого всі й кожен кличуть молодим лордом Гантером, лорд Довголуччя. І Йон Ройс, наймогутніший з усіх, грізний Бронзовий Йон, лорд Рунстона, родич Нестора й голова старшої гілки дому Ройсів. Ці шестеро після загибелі Лайси Арин зібралися в Рунстоні й уклали пакт, присягнувшись захищати лорда Роберта, Видол і одні одних.
