Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
В Артедайні династія Ісільдура збереглась і не переривалась, а от у Кардолані та Рудаурі невдовзі зникла. Ці королівства часто встрявали в міжусобиці, які й пришвидшили занепад дунедайнів. Основним предметом їхніх суперечок були Погодні Пагорби і територія на захід од Брі. І Рудаур, і Кардолан прагнули заволодіти Амон-Сулом (Вершиною Вітрів), що опинився на рубежі їхніх володінь, – адже Вежа Амон-Сулу була прихистком головного палантира Півночі, тоді як два інші перебували в Артедайні.
* * *
«Зло прийшло до Арнору на початку правління Мальвеґіла Артедайнського. У той час на Півночі по той бік Еттенського Пустища постало королівство Анґмар. Землі його простягалися обабіч од Гір, і там зібралося чимало лихих людей, орків та іншої нечисті. [Володарем тієї землі вважали Короля-Відьмака, і лише пізніше стало відомо, що насправді то ніхто інший, як ватажок Примар Персня, котрий прибув на північ, аби знищити дунедайнів Арнору, скориставшись розбратом у їхніх лавах, адже Ґондор на той час іще не ослабнув.]»
У дні Арґелеба, сина Мальвеґіла, королі Артедайну, зваживши на те, що в жодному з королівств не залишилося нащадків Ісільдура, знову заявили про свої права на володіння цілим Арнором. Рудаур відкинув їхні претензії. Дунедайнів там було небагато, тож влада перейшла до рук лихого володаря горян, котрий уклав таємну спілку з Анґмаром. Відтак Арґелеб укріпив Погодні Пагорби[21], проте сам він загинув у битві з Рудауром і Анґмаром.
Арвелеґові, сину Арґелеба, вдалося з допомогою Кардолану та Ліндону відтіснити ворогів од Пагорбів: і багато років Артедайн і Кардолан силою втримували кордон, що пролягав уздовж Погодних Пагорбів, Великої Дороги та низовин Сиводжерельної. Кажуть, саме в той час Рівенділ було взято в облогу.
1409 року з Анґмару вийшло численне військо та, переправившись через ріку, вступило в Кардолан і оточило Вершину Вітрів. Дунедайни зазнали поразки, Арвелеґ загинув. Вежу Амон-Сулу було спалено та зруйновано вщент; але палантир пощастило врятувати, й під час відступу його доправили до Форноста. Рудаур заполонили підвладні Анґмару лихолюдці[22], тож тамтешні дунедайни хто наклав головою, хто втік на захід. Кардолан було сплюндровано. Арафор, син Арвелеґа, ще не досяг зрілості, проте виявився звитяжцем і з допомогою Кірдана прогнав недругів із Форноста й Північних Схилів. Залишки вірних дунедайнів Кардолану також утримували Тирн-Ґортад (Курганні Пагорби) чи знайшли прихисток у Лісі позаду нього.
Мовлять, ніби Анґмар на певний час опинився під владою ельфійського народу з Ліндону, а також із Рівендолу, бо Ельронд, перейшовши Гори, привів підмогу з Лорієну. Саме в той час війни, страх перед Анґмаром, зубожіння земель і несприятливість клімату в Еріадорі – особливо у східній його частині, яка стала майже не придатною для життя, – змусили стурів, котрі мешкали на Стрілці (між Сиводжерельною та Шумноводою), тікати на захід і на південь. Декотрі з них повернулися до Дикого Краю та оселилися поблизу Ірисової Ріки, перетворившись на прирічковий рибальський народ.
* * *
У дні Арґелеба II в Еріадор із південного заходу нагрянула чума, й більшість населення Кардолану вимерла, особливо ж постраждав Мінгіріат. Гобіти й інші народи зазнали тяжких утрат, але мор, просуваючись на північ, поступово втрачав свою нищівну силу, тож північні області Артедайну постраждали мало. Саме в той час померли останні дунедайни Кардолану, й злі духи з Анґмару та Рудауру ввійшли в осиротілі кургани, оселившись там.
«Мовлять, що кургани Тирн-Ґортаду – так у давнину називали Курганні Пагорби – дуже древні, й чимало з них насипали у старосвітні часи Першої Епохи пращури едайнів – іще до того, як вони перетнули Сині Гори та вступили у Белеріанд, од якого нині залишився тільки Ліндон. А відтак, повернувшись, дунедайни вшанували ті пагорби: і багато їхніх королів та володарів поховано там. [Дехто стверджує, що курган, у якому ув’язнили Персненосця, був усипальницею останнього принца Кардолану, котрий поліг під час війни 1409 року.]»
* * *
«У 1974 році влада Анґмару знову зросла, і Король-Відьмак наприкінці зими напав на Артедайн. Він захопив Форност і витіснив більшість уцілілих дунедайнів на інший бік Люну: були серед них і сини короля. Сам же Король Арведуї до останнього обороняв Північні Схили, а згодом утік на північ із кількома охоронцями: їх урятували бистроногі коні.
Деякий час Арведуї переховувався в тунелях давніх ґномівських копалень біля дальнього краю Гір, але нарешті голод спонукав його шукати допомоги в лосотів – снігових людей із Форохелю[23]. Кількох представників цього народу він застав у таборі на узбережжі: проте вони не охочі були допомагати королю, бо він не мав, чим їм віддячити, – окрім небагатьох коштовностей, яких вони не цінували; до того ж снігові люди боялися Короля-Відьмака, котрий (мовлять) міг за власним бажанням викликати мороз чи відлигу. Та – почасти через жалість до виснаженого короля і його людей, а почасти через страх перед їхньою зброєю – вони дали їм трохи їжі й збудували для них снігові житла. Там Арведуї змушений був чекати і сподіватися на допомогу з півдня, бо коні його сконали.
Почувши від Аранарта, сина Арведуї, що король утік на північ, Кірдан одразу ж вирядив до Форохелю корабель на його пошуки. Після багатоденної (через зустрічні вітри) подорожі корабель нарешті прибув до місця призначення, і мореплавці звіддалік побачили маленьке вогнище зі сплавленої деревини, яке намагалися підтримувати зневірені люди. Але того року зима довго не розмикала своїх чіпких обіймів: і хоча тоді надворі був уже березень, крига щойно починала танути і простягалася далеко від берега.
Коли снігові люди побачили корабель, то дуже здивувались і злякалися, бо, скільки себе пам’ятали, такого корабля на морі їм бачити не доводилося; та на ту пору вони стали приязними до прибульців, отож, доволі ризикуючи, доправили короля й уцілілих його соратників на своїх візках-санчатах якнайдалі на кригу. Завдяки цьому спущена з корабля шлюпка змогла підібрати нещасних.
Але снігові люди тривожилися: кажуть, вони нюхом відчували небезпеку в повітрі. І вождь лосотів мовив до Арведуї:
– Не підіймайся на це морське чудовисько! Нехай моряки привезуть нам їжу й інші необхідні речі, якщо вони у
