Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

— Потерпіть ще трошки.

Поки я розкланювався з помітно побадьорівшим білим, Ларкес замислено-відчужено мовчав, але, коли ми вийшли, не втримався і смикнув мордою:

— І як ви збираєтеся шукати людину без імені, яка побувала тут рік тому?

— Є один спосіб. Ти знаєш якесь пристойне місце на предмет поїсти з місцевою кухнею?

Те, що мені було необхідно, подавали лише в ду-уже автентичних ресторанах. Страва складалася, головним чином, з бобів, щодо яких у мене з дитинства була деяка упередженість, хоча, всі інґредієнти були перетерті настільки, що впізнати хоч щось було неможливо, Другою проблемою було те, що коричневу з олійним відблиском пасту треба було зачерпувати шматочком хліба, а в мене не було звички пхати руки в їжу. По-третє… Мене його просто не радили: одразу після приїзду Деніс попередив, що тому хто звик до північніших страв, це не сподобається.

— Збираєтесь це їсти? — обережно поцікавився Ларкес. — Знаєте, людям з півночі таке…

Я навіть зашипів на нього від досади. Скільки можна повторювати!? І ще, не міг же я йому розповідати, навіщо це мені треба насправді.

Шерех хотів знати, яка ця страва на смак тепер, коли пройшло стільки років. Що нового внесли в рецепт покоління? Я таке в рот брати не хотів і поставив питання ребром: де мені знайти ту людину, яка поставила опудало на вікно? Шерех покомизився і обіцяв допомогти. Я мужньо взяв шматочок порваної руками прісної палянички і зачерпнув суміш…

В результаті, все вийшло не так вже і страшно. Так, трохи гострувате, але не настільки, щоби не можна було з’їсти — краухардський хрін на смак ще зліший. Купа цибулі, часнику і якихось трав’яних прянощів геть відбивали бобовий присмак, а різані овочі на закуску дозволяли їсти жирне і не давитися (користуватися темно-червоним соусом, поданим разом з сіллю, я мудро не став). Коли останні залишки пасти було вимазано з дна миски, в моїй голові стала проявлятися знайома сіра картинка — Шерех пропонував нам об’їхати Чумний квартал з півночі.

— А далі що? — Ларкес уважно спостерігав за мною і щось таке собі в голові аналізував.

Я блаженно відкинувся на спинку низького диванчика (за столичною традицією обідати треба було саме так).

— Зараз ми доп’ємо чай, а потім подивимося на тих хлопців, що побили діда. Тепер я знаю, де їх знайти.

Ларкес коментувати не став, але з того, як застигло його лице, було ясно — думки літають в його голові, як божевільні (цікаво буде запитати, які висновки він зробив з побаченого). І взагалі, треба би з ним поводитися обережніше, молодший чи старший, Ларкес — представник влади і може скористатися своїм положення, а я тут задумав геноцид… Хоча, ще невідомо хто кого: коли ми прибули на підказане Шерехом місце, нас чекав не один-єдиний негідник, а цілий натовп збуджених міщан.

Свято у них якесь, чи що, чи я чогось не вкумекаю? Але Шерех божився, що особа, яку я шукаю, десь там, хоча розгледіти хоч щось в такій юрмі було неможливо.

— Злазь, — скомандував я Ларкесу.

— Я з вами, — вперся він.

— Що, вирішив у білі переписатися?

— Ви — некромант, якщо з вами щось станеться, з мене шкуру спустять.

Логічно!

Ми під’їхали, прикидаючись такими собі заінтригованими туристами.

Це був мітинг, влаштований на краю Чумного кварталу, самі розумієте, для кого. Звичайних міщан навколо видно не було, поліції — теж. Ага, це вам не Редстон, за що тут люди свою зарплатню отримують, не розумію! Постамент безіменної кінної статуї перетворили на трибуну, куди по черзі залазили виступаючі з активу і говорили нісенітниці. А чого я, власне, чекав від Чудесників?

— Представники НЗАМПІС повинні займатися своїми прямими обов’язками! Який сенс в існуванні цієї структури, якщо нежиті пожирають наших дітей?! Треба вимагати від них навести в Арангені порядок!

Якщо існував якийсь певний спосіб відштовхнути чорних від справи, то це сказати їм, що вони комусь щось ПОВИННІ.

Я фиркнув.

— Приколися, га?

Ларкес не відповів, зате один зі слухачів вирішив себе проявити:

— А ви не згодні? — настирливо почав він.

— Чорні — не сантехніки, — відрізав я, — потрібні — викликав, не потрібні — вигнав. Раніше треба було бійців підгодовувати, вони б і не розбіглися!

Мужик щось забурмотів, звертаючись до Ларкеса, той дуже переконливо зробив «ш-шоо» і дискусія заглухла. Люди навколо заворушилися, але мені було плювати: якщо вони нападуть, у мене з’явиться привід закінчити збори достроково і впритул помацати потрібного мені активіста. Беззбройна людина чорному магові не супротивник!

— Уряд все влаштував спеціально! — вмішалася помняцкана діваха.

— Так ви протестували, коли скасовували «нагляд», — не зрозумів я, — чи, все-таки, вирішили зекономити?

Ларкес вщипнув мене за поясницю:

— Поїдемо, ну їх.

— Зачекай, послухаємо. Може, що цікаве скажуть! — не погодився я.

І потім, мені що, вдруге Шереха заклинати?

На імпровізовану трибуну виліз добре вдягнений білий, пролунали скупі оплески. Поліції все ще не було.

— Панове! Всі ми бачимо, в якому відчайдушному положенні знаходяться змушені переселенці. Влада повинна…

Я майже одразу перестав слухати промову. Що вони знаходять в цій фігні? Он, очка горять, кулачки стиснуті. Краще би скинулися і найняли чорного мага. І не треба мені про гроші — злиденним краухардцям вистачає, і цим би вистачило. Але люди не шукають легких шляхів, їм простіше залізти в гноївку і сидіти там, закликаючи владу до відповідальності. А як ще назвати спроби поселитися в Хо-Каргу?

— Не неправі, молодий чоловіче, — не хотів відчепитися від мене мужик, — погодьтеся, в Арангені ніколи не було такої кількості нежиті!!

Я зітхнув:

— Тобі сказати правду, чи щоби приємно було? — Ларкес знову ущипнув мене в поясницю, і я штуркнув його ліктем. — Запам’ятай: поріг перетинає приблизно в тисячу разів більше нежиті, ніж реєструється, але більшість феноменів не встигає визріти і розпадається зі світанком: закрута попадає на сушу, фома — у відкрите поле, Відьмина Проплішина — на камéні, а не в пісок. І — все. Поки нежить не визрів, будь-який дурень з сільничкою може його відіслати. Просто «нагляд» треба годувати постійно, а не лише тоді, коли ґулі тебе з хати виженуть. І профілактикою займатися регулярно, для цього цілий закон написано!

Хоча, перед ким я розпинаюся? Ну їх в баню! До речі, помитися їм і справді не зашкодило б. Мужик продовжував щось бубнити, але мою увагу привернуло інше: за моїми відчуттями, оратор почав щось ворожити. Був би я нормальним чорним, і ця махінація йому би зійшла з рук — білих магів серед слухачів не було (всі нервові особи розбіглися з появою агресивно налаштованого натовпу), але некромантія привчила мене відчувати найтонші коливання середовища, а саме так і проявляється магія. Не дивно, що народ так завівся, при отаких методах «агітації». Ну, шахраю, тримайся!