Сабіт. Її перевертень - Влада Калина

Дана

Наші дні

Стукіт в двері.

Я здригнулась. Сховала знову ноги під ковдру, та присіла на ліжку, піджавши під себе коліна. 

- Прокинулась? - від його голосу мене починало трясти. Сабіт ще не зайшов до кімнати, а я вже почала нервуватися.

Я промовчала. Що йому відповідати, якщо і так видно, що прокинулась.

 - Як твоє самопочуття? - підходив ближче тримаючи в руках градусник. - Температура ще є?

- Не твоя справа!

- Сперечаєшся, значить тобі вже краще, - посміхнувся.

Ох, ця його посмішка, від якої дах зносить. Ця посмішка мене і причарувала шість років тому, коли я вперше його побачила. Шкода тільки, що в мені його так ніщо і не причарувало… Та, що там говорити. Зараз це все вже немає значення.

 - На, зміряй температуру, - присів біля мене, та протянув градусник. - Що? Не хочеш?... Боїшся мене чи…- він закашляв,-... чи ненавидиш? Ти ж це кричала уночі.

- Я не пам'ятаю, що я там кричала, і взагалі, я не пам'ятаю нічого з того, що вчора трапилось, - обманювала я, пильно дивлячись йому в очі, в ці незабутні фіалкові очі.

Навіщо Господь дав такі красиві очі, звабливу посмішку, накачане тіло, ніжні руки, ось цьому бандиту? Навіщо він дав всю цю красу, тому, хто страшний в душі?

Навіщо? Для того щоб я закохалася? 

Зараз я розумію, що це було не вірно. Це кохання нічого хорошого мені не принесло окрім рубців у душі. 

- Не пам'ятаєш кажеш? Хм…- він поклав градусник мені на коліно. - Значить ти не пам'ятаєш також тих покидьків, що валялися біля мого порогу з простріляними головами? Вони доречі по тебе прийшли.

- Для чого ти мені все це розповідаєш? - я натянула ковдру на себе ще більше. - Навіщо ти вбив їх? Віддав би, раз прийшли.

- Що?! - крикнув Шаман. - Віддати? - він за секунду кинувся до мене, та взяв однією рукою за волосся, притягнув до себе. Зазирав мені у вічі. Пальцем іншої руки проводив по щоці, по губах. Від цього дотику по моїй шкірі почали бігати мурашки. Шість років тому, я мріяла, щоб цей чоловік так торкався мене. А зараз…

- Ти справді цього хочеш? - відчула теплий подих на своєму вусі. На секунду він зупинився, та почав зариватися носом в моє волосся. - Хочеш щоб я віддав тебе Ворону?

- Звідки ти знає…

- Знаю! - буркнув і відпустив мене. Зліз з ліжка, та став напроти. - Ти його шмара?

- Хто?!

- Ну проститутка.

- Я не розумію, що ти там верзеш, але звісно ж ні.

- Запитаю ще раз, він тр*хає тебе?

- Що? Ще чого вигадав… Я взагалі-то не така, щоб ти хотів знати!

- Та невже? А так схожа, - нагло посміхнувся.

Ну, гад!

З чого він це взяв? Ніколи в житті я не буду його коханкою, шмарою, хвойдою, чи, як там ще… краще вмерти. З мене досить того, що цей мерзотник намагався зґвалтувати мене шість років тому. 

- Тоді хто ти? Ім'я!

- Навіщо тобі це знати?

- Я хочу знати і це, і те, де взялися ці рубці на твоїх грудях?... Ти пам'ятаєш? - так дивно глянув на мене. Навіщо цьому гаду, який залишив мене одну в руках Ворона, шість років тому, це знати? Навіщо йому мої рубці?

- Да невже? - я гордо піднялась з ліжка, відкинувши ковдру в бік. Стояла у його білій сорочці, яка пахла ним. Це чесно кажучи "вбивчо". Нестерпно бути поряд, дивитися, сваритися, та розуміти, що все це не моє. В Шамана мабуть є кохана жінка, коханка так точно є.

- З яких це пір, тебе стали цікавити долі людей? Хто вони! Що вони! Як звати!!! - Я помалу, малесенькими кроками підходила до нього, та не припиняла говорити, а точніше нападати.

Мене з середини розривала біль і ненависть, адже шість років тому, моя доля його взагалі не хвилювала. Він просто пішов! 

- Пам'ятається мені, шість років тому ти був жорстоким… мабуть таким і залишився. Хоча, чому ж мабуть! - я важко вдихнула та видихнула, - Ненавиджу!

- Шість років?! - здивувався він.

 Невже і справді не впізнав мене? Може і так. Мене навіть тітка Ніна не впізнала коли прийшла до неї у лікарню. Сказала, що я дуже змінилася. Виросла, погарнішала, відростила волосся і перефарбувала його. Я думала, що хоч так Олег відступиться від мене. Якщо я зміню зовнішність, то він більше не захоче мене. Але не все так просто.

- То ми все ж таки знайомі?

- Ні! - відрізала я. - Ми не знайомі, і ніколи не були знайомі і я тебе гада не знаю.

- Чому гада?... Це ти через ці рубці так говориш? - кивнув на мої груди від чого мені стало дурно. От паскуда, він роздивлявся мої груди поки я була безсвідомості? Оце джентельмен, нічого не скажеш!

- До чого тут мої рубці?... Я взагалі не пам'ятаю де вони взялися!... Краще не запитуй!

- Не пам'ятаєш?! - він трішки заспокоївся, та видихнула з полегшенням. А я не могла зрозуміти, чому ці жахливі рубці йому спокою не дають.

- Не пам'ятаю! Чого ти взагалі через них до мене вчепився? Тобі не байдуже де вони взялися?

-Тоді чому ненавидиш?... Може я тр*хнув тебе, і не зателефонував на другий день? Чи наобіцяв золоті гори? - розмахував руками нічого не розуміючи. - Говори!... Я не пам'ятаю тебе!

Прекрасно! Може це й на краще, що не пам'ятає! Ще б я змогла його так забути, як він мене, то взагалі б було круто.

Я стояла дуже близько біля нього, так близько, що він схопив мене за плечі і почав трясти.

 - Розповідай все! Чуєш?... Хто ти, і навіщо приперлася сюди? - кивнув на мої груди.т- Хто ти? Хто тебе підіслав сюди? Це якесь повідомлення від моїх так званих "друзів"?... А ні, зажди… Це "Привіт" від Ворона? Так?... Не мочи!

- Відпусти! Сволота! Ти робиш мені боляче! Моє плече!!!

- Вибач, я забув, що ти поранена, - забрав свої здоровенні руки від мене. Дивився, як бик на червону ганчірку. От- от роздере!

- О, прекрасно, твоя сорочка в крові, - відповіла я, та затиснула рану рукою.

На моєму плечі, почалась кровотеча. Воно знову почало боліти, хоча до цього я і забула про нього. Мабуть шок.