Учта для гайвороння - Джордж Мартін

— Маленьку? — Аша запхала собі руку під сорочку. — Ой! А що це в мене тут? Хочеш, покажу? Дехто з вас їх не бачив, відколи перестав смоктати мамцю!

Натовп знову зареготав.

— Цицьки в короля — жахлива біда, оце твоя пісня? Ну, Ральфе, ти мене спіймав — я справді жінка… зате молода жінка, не стара баба, як ти! Ральфом Перебийногою тебе кличуть… а кому ти ноги перебив? Чи не собі часом?

Аша витягла кинджала з-поміж грудей.

— Я теж мати, і ось моє грудне немовля!

Вона здійняла кинджала догори.

— А ось мої поборники!

Вони проштовхалися повз Віктаріонову трійцю і стали нижче від неї: К’ярл Дівчисько, Трістіфер Ботлик і Лицар — пан Харрас Харло, що мав меча на ім’я Присмерк, овіяного не гіршими піснями, ніж Червоний Дощ Дунстана Трима.

— Мій дядьо каже, ви його знаєте. Мене ви теж начебто знаєте…

— Я б хотів спізнати краще! — заволав хтось.

— Іди додому і спізнай дружину! — миттю відгукнулася Аша. — Дядьо каже, він дасть вам іще того, що давав батько. Але що вам дав мій батько? Хтось відповість: золото і славу. Солодку волю, скаже хтось інший. Так, це було… але були і вдови, як вам розкаже князь Чорноплив. Скільки ваших домівок віддали вогню, коли прийшов Роберт? Скількох дочок споганили ґвалтом? Спалені містечка, зруйновані замки — це теж дав вам мій батько. Поразка — ось його дарунок. І дядьо хоче дати вам ще. Але не я!

— Що ж ти нам даси? — запитав Лукас Кидь. — Гаптування?

— Так, Лукасе. Я вигаптую нам королівство. — Аша перекинула ножа з однієї руки в іншу. — Нам слід засвоїти науку Молодого Вовка, який виграв усі битви… і програв свою війну.

— Вовк — не кракен! — заперечив Віктаріон. — Що кракен ухопить — те вже не віддасть, хоч корабель, а хоч кита у морі.

— І що ж ми вхопили, дядьо? Північ? А що таке північ, як не версти, версти верст, а потім іще версти, де не чути шуму моря? Ми захопили Калин-Коп, Жбир-у-Пущі, Торгенів Закут, ба навіть Зимосіч. І чого досягли?

Вона майнула рукою, і жеглярі з її «Чорного вітру» виступили наперед, несучи на плечах скрині з дубу та заліза.

— Я віддаю вам багатство Каменястого Берега, — мовила Аша, поки відчиняли першу скриню. З неї висипалася і застукотіла долу сходами купа каміння — сірого, чорного, білого, вигладженого та заокругленого морем.

— Я віддаю вам багатства Жбиру, — продовжила вона, поки відчиняли другу скриню. З неї вихлюпнули хвилею соснові шишки, застрибали донизу, під ноги натовпові.

— І наостанок — золото Зимосічі.

З третьої скрині показалися жовті ріпки — круглі, тверді, завбільшки з людську голову. За мить вони теж розсипалися серед каменів та шишок. Аша наколола одну на кинджал.

— Хармунде Гоструне! — закричала вона. — Твій син Харраг загинув при Зимосічі за оце!

Аша зісмикнула ріпу з вістря ножа і кинула йому.

— Здається, ти маєш інших синів. Якщо хочеш зміняти їхні життя на ріпу, кричи ім’я мого дядька!

— А якщо я закричу твоє ім’я? — завимагав Хармунд. — Що тоді?

— Мир, — відповіла Аша. — Земля. Перемога. Я віддам вам Зміїв Ріг і Каменястий Берег, чорну землю, високі дерева і вдосталь каміння, щоб кожен молодший син побудував собі замок з палатами. Нашими будуть і північани… але не бранцями, а друзями, щоб разом стати проти Залізного Престолу. Ваш вибір є простим. Коронуйте мене задля миру і перемоги. Або мого дядька — задля нових воєн і нових поразок.

Вона знову вклала кинджал до піхов.

— То чого ви хочете, залізняки?

— ПЕРЕМОГИ! — щосили заволав Родрік Читайло, склавши руки кухликом навколо рота. — Перемога буде наша, коли з нами Аша!

— Аша! — луною відгукнувся князь Баелор Чорноплив. — Аша-королева!

Власні Ашині жеглярі підхопили заклик.

— Аша! Аша! Аша-королева!

Вони тупали ногами, струшували кулаками і гукали на всю міць горлянок, а Мокрочуб слухав і не вірив своїм вухам. «Вона залишить велику справу свого батька недоробленою!» Але за неї кричав Трістіфер Ботлик, і багато Харлів, і дехто з Діверів, і червонопикий князь Марлин — більше людей, ніж жрець міг собі уявити… і всі вони горлали за жінку!

Але інші тримали язики за зубами або тихо бурмотіли щось до сусідів.

— Не бувати миру боягузів! — гарчав Ральф Перебийнога.

Рудий Ральф Мурованець розгорнув прапор Грейджоїв та заревів, наче бугай:

— Віктаріон! Віктаріон! ВІКТАРІОН!

Люди почали штовхатися. Хтось кинув шишку Аші в голову; коли вона ухилялася, з волосся в неї впала золота гривня-корона. На мить жерцеві здалося, що він стоїть на верхівці мурашника, а коло ніг кипить-юрмиться кілька тисяч мурашок. Здіймалися та опадали хвилі вигуків «Аша!», «Віктаріон!», і здавалося, що зараз усіх поглине жорстока буря. «Буребог серед нас, — подумав жрець, — це він сіє розбрат і шаленство.»

І раптом повітря розірвав різкий, наче змах меча, звук рогу. Лунав він гучно, пронизливо, нещадно — лютий, запальний вереск, од якого починала тремтіти кожна кістка в людському тілі. Далеко розливався він вологим морським повітрям: «А-а-а-а-Р-Р-Р-Е-Е-Е-Е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е».

На заклик обернулися усі очі. Сурмив один з Еуронових поборників — моторошного вигляду велетень з голеною головою. Обручі з золота, жаду та гагату виблискували на його ручиськах, а на широких грудях наколото було якогось хижого птаха з пазурями, що капотіли кров’ю.

— А-а-а-а-Р-Р-Р-Е-Е-Е-Е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е!

Ріг, у який він дмухав, був чорний, лискучий, вигнутий та скручений, довший за людський зріст; велетень ледве утримував його обіруч. Ріг було схоплено смугами червоного золота і темної криці, різьблено стародавнім валірійським мальованим письмом, що наливалося червоним світлом, поки ревище посилювалося і котилося світом.

— А-а-а-а-Р-Р-Р-Е-Е-Е-Е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е!

Жахливий лемент болю та гніву, здавалося, випалював вуха вогнем. Аерон Мокрочуб затулив свої та заходився молитися Потоплому Богові, щоб той здійняв могутню хвилю, розтрощив кляту химородь на шматки і змусив замовкнути — але вереск рогу не спинявся. «То ріг із самого пекла!» — був ладен він заволати, хай ніхто б його не почув. Щоки велетня надималися так, що ось луснуть, а м’язи на грудях дивно смикалися — наче наколотий птах прагнув вирватися з плоті й розправити крила на вітрі. Вирізьблені на розі знаки вже яскраво палали, кожна риска та літера наче зайнялася білим вогнем. Але ріг не