Титани Ос. Дводушниця - Владислава Раф

– Не знаю, – слабко усміхнувся блондин, кинувши на співрозмовницю короткий погляд. – Давай, я скажу чесно, що думаю? А ти вже вирішиш, що робитимеш далі.

– Ну гаразд, – розгублено вимовила.

Поглянула собі під ноги, на протоптаний сніг під підошвами, чудово усвідомлюючи, що нічого не розуміє. Ізбор ніби відкривався з незнайомої сторони, а вона не знала, як спілкуватись з таким капітаном. Та й не хотіла. І підполковник, і сама Вієм завжди ховалися за добрими насмішками, веселістю чи сарказмом, що дозволяло тримати дистанцію з усіма довкола. Дівчина не бажала щось в цьому змінювати.

– В тебе ж не один маячок в головному штабі, вірно? – раптом запитав Івор. – Інакше ти б так просто не віддала нам той, із зали зібрання. Я майже впевнений, що ти маєш амулети і в особистих кабінетах офіцерів – там значно вищі шанси дізнатися необхідне... А взагалі, я не про це хотів поговорити. Мабуть, ти вже здогадалася, що я підозрюю щурів у головному штабі? Так ось, мені потрібна твоя допомога, Реквієм. Звісно, у мене є свої люди в потрібних місцях, але цього замало. Здогадуюсь, що ти шукаєш щось важливе для себе впродовж стількох місяців, але я не лізтиму в твої справи. Навіть збережу в таємниці маячки.

– І що ти хочеш дізнатися? – здійняла брови розвідниця. Його обізнаність про амулети мало хвилювала – артефакти ще спробуй знайти. Все ж, головний штаб має купу кабінетів, залів і інших кімнат, а не кожне закляття допоможе позбутись її магтехніки.

З шумом видихнувши, Ізбор скуйовдив світле волосся і з якоюсь надією подивився на Вієм:

– Навряд чи тобі про це відомо, звісно, але раптом щось чула... про спадкоємців Роросу. Я про... колишню династію Оріан і принца з принцесою. На власний сором, я навіть не пам'ятаю їхніх імен. Олесь теж не згадав...

Спантеличено глянувши на командира, дівчина, несподівано для самої себе, захихотіла. Разом з цим сміхом її покидало і напруження, даруючи таку бажану легкість.

«Ти глянь, як він вчасно, – гмикнула Еар. – Я починаю вірити в певну доленосність вашої зустрічі.»

Відсміявшись, Реквієм помітила подив на гарному обличчі підполковника і зітхнула, ніяково потерши шию. Та за мить, набравшись сміливості, прямо поглянула в очі Івору:

– Припустимо, колишня принцеса, Реквієм етт Оріан, зараз сидить поруч із тобою. А от принц... Гнат етт Оріан загинув тринадцять років тому.