Чорнильна смерть - Корнелія Функе

— Звісно. Ти навіть можеш помірятися силою з Хапалом або Свистуном. — Здоровань мовчки взяв її торбу. — Сойка вб’є мене, коли побачить тебе!

Сойка. А що, коли вона знайде в замку не свого чоловіка, а тільки Сойку? Мо, може, й зрозуміє, що вона пішла за ним, але не Сойка…

— Ходімо вдвох.

Здоровань, важко ступаючи, пішов уперед. Він був не менш упертий, ніж дужий. Чорний Принц ніколи не міг примусити Здорованя змінити свою думку, коли той брав собі щось у голову, тож Реза й не пробувала. Йти разом з ним буде дуже добре, це вірний товариш. Вона не часто ходила сама по лісах Чорнильного світу й не дуже любила згадувати про ті походи.

— Здорованю, — запитала вона, коли печера, де спала донька, лишилася далеко позаду, — тобі подобалася сорока, що прилетіла до Ґекона?

— Ніяка то не сорока, — відповів розбійник. — У неї жіночий голос. Але я мовчав, бо решта знову б казали, що я з’їхав з глузду.

Чекання

Без упину досліджувати треба,

І як скінчиться досліджень череда,

Туди дійдемо, звідки вирушали,

І там уперше з'ясуємо, де були.

Томас С. Еліот. Запаморочення

Озерний замок був устрицею, закритою від світу. Жодне вікно не виходило на навколишні гори. Жодне вікно не дивилось на озеро, що хлюпало об похмурі мури. Тільки-но за плечима зачинялася брама, всюди навколо був лише замок: темні вузькі подвір’я, збудовані над ними місточки, що поєднували башти, стіни, розмальовані картинами світу, анітрохи не схожого на світ, який лежав за глухими мурами. На стінах видніли садки й лагідні пагорби, де жили єдинороги, дракони й павичі, а над ними — завжди блакитне небо й біленькі хмари, що бігли по ньому. Картини були всюди: в кімнатах, у коридорах, на мурах подвір’їв. Їх можна було бачити з кожного вікна (всередині замок мав багато вікон). То були намальовані видива світу, якого не існувало. Проте вогкий подих озера облущив фарбу з каміння, тож у багатьох місцях здавалося, ніби хтось спробував стерти намальовану неправду про світ.

Тільки з башт, не закритих мурами, галерей і покрівель відкривався світ, який справді існував навколо замку, широке озеро й навколишні гори, і Мо одразу подався на зубчасті мури, де відчував небо над собою й міг спостерігати світ, що так часто дурив його, що дедалі глибше засмоктував його, дарма що був навряд чи реальніший за картини на стінах. Натомість Віоланта хотіла тільки бачити покої, де колись гралася її мати.

Віоланта ходила по Озерному замку так, немов повернулась додому, замислено водила рукою по припорошених меблях, вивчала кожну глиняну миску, знайдену за павутинням, і так докладно розглядала картини на стінах, наче вони розповідали про її матір.

— У цій кімнаті навчали мою матір та її сестер. Бачиш? Оце її письмовий стіл. Учитель був мерзенний! Отут спала моя бабуся! Отут вона тримала собак, а тут — голубів, що доставляли їй звістки.

Що довше Мо ходив за Віолантою, то більше йому здавалося, що цей намальований світ був саме тим, який хотіли бачити підсліпі Віолантині очі. Можливо, вона почувалася захищеною у світі, схожому на Бальбулюсові книжки, вигаданому й опанованому, позачасному й незмінному, знайомому до найменшого закутка.

«Невже Меґі сподобалося б, — запитував він сам себе, — бачити зі свого вікна намальованих єдинорогів, вічно зелений пагорб і завжди ті самі хмари? Ні, — відповів він сам собі. — Вона піднялася б на башти, як і я».

— А ваша мати казала коли-небудь, чи була вона тут щаслива? — Мо не зміг приховати сумніву у своєму голосі, і дівоча лагідність, що так змінила її обличчя, одразу зникла, перед ним знову стояла донька Змієголова.

— Звичайно! Вона була дуже щаслива, аж поки мій батько примусив діда віддати її йому за дружину й завіз до Сутінкового замку! — Віоланта так вимогливо дивилася на нього, наче могла примусити поглядом повірити у свої слова — і полюбити замок.

Але було одне місце, що й за мурами не давало забути про зовнішній світ, і Мо знайшов його, коли блукав сам і шукав закутка, де йому не здавалося б, що він знову став в’язнем, цього разу вже гарненько розмальованої в’язниці. Світло ясного дня засліпило його, коли в західному флігелі він раптом зайшов до зали, яка мала так багато вікон, що її стіни скидалися на кам’яне мереживо. На стелі танцювало світло, відображене від озерної води, а ген далі тяглися гори, які немов хотіли, щоб ними можна було милуватися крізь кожне вікно. Від краси краєвидів Мо аж забило дух, хоча та краса була похмура, а на темних гірських схилах його очі несамохіть шукали людських слідів. Мо набрав повні легені холодного, гнаного вітром повітря і побачив, що він не сам, тільки тоді, коли обернувся на південь, туди, де за горами лежала Омбра. В одному вікні сидів Вогнерукий, вітер куйовдив йому чуба, а обличчя було повернене до холодного сонця.

— Шпільмани називають її залою з тисячею вікон, — проказав, не обертаючись, Вогнерукий, і Мо запитав себе, як довго він уже сидить тут. — Кажуть, що Віолантина мати та її сестри стали підсліпі, бо батько не дозволяв їм дивитися в далечінь зі страху перед тим, що там чекає на них. Від денного світла їм почали боліти очі. Вони вже не могли виразно бачити навіть картин на стінах своїх покоїв, і один цирульник, що прийшов із кількома шпільманами, пояснив Віолантиному дідові, що його доньки посліпнуть, якщо він не дозволить їм дивитися на справжній світ. Отож Соляний князь — його називали так, бо він забагатів на торгівлі сіллю, — звелів пробити в стінах ці вікна і наказав донькам щодня одну годину дивитися на довколишній світ. Та поки вони дивилися, хтось зі шпільманів мав розповідати про жахіття того світу: про людську черствість і жорстокість, пошесті й вовчу зажерливість, щоб у дівчат не виникало бажання піти в той світ і покинути батька.

— Що за дивний переказ, — замислився Мо. Підійшовши до Вогнерукого, він так гостро відчув його тугу за Роксаною, неначе сам тужив за нею.

— Тепер це лише переказ, — зітхнув Вогнерукий. — Але це все діялося насправді, отут, на цьому місці. — Він тихенько подув на холодне повітря, і коло нього постали з вогню три дівчини. Вони стояли, тісно притулившись одна до одної, і дивилися в далечінь,