Чорнильна смерть - Корнелія Функе
Потім Вогнерукий замовк знову Він ніколи не був надто балакучим, і подорож до Смерті анітрохи не змінила його. Тож Мо не порушував більше його мовчанки й безліч разів запитував себе, чи Чорний Принц уже дізнався від Фарида, що він не в Омбрі, і як Меґі та Реза сприйняли цю звістку Йому було важко лишати їх далеко позаду, ще далі відходити від них із кожним ударом копит, дарма що він був переконаний, що тепер вони хоч і далеко від нього, зате в безпеці. «Не думай про них! — наказував він собі. — Не запитуй себе, чи побачиш ти їх знову й коли. Кажи собі, що Сойка не має ані дружини, ані доньки. Бодай якийсь час…»
Віоланта обернулася в сідлі, немов щоб пересвідчитися, чи не пропав десь Сойка. Бріана шепнула їй щось, і Віоланта засміялася. Сміх у Бридкої був гарний, хоча почути його можна було вкрай рідко. Сміх виказував, яка вона ще юна.
Вони піднімалися схилом, порослим деревами. Сонячне світло пронизувало майже голі крони, і, попри сніг, що укривав товстим шаром мох і коріння, в повітрі ще пахло осінню, прілим листям і останніми зів’ялими квітами. В замерзлій жовтій траві дзижчали феї, сонні від недалекої зими, шлях перетинали сліди кобольдів, а в чагарнику, що ріс над ними на схилі, Мо вчувався гомін диких скляних чоловічків і жіночок. Один Віолантин солдат тихенько заспівав, і звук молодого голосу навіяв Мо відчуття, ніби все, що лишилося позаду, зблідло: турбота про Резу та Меґі, Чорний Принц, діти, яким загрожує небезпека, і навіть його угода зі Смертю. Тепер є тільки стежка, безкінечна стежка, що звивається поміж чужих гір, і нездоланне прагнення в серці їхати далі, щоразу глибше в цей плутаний світ. Цікаво, який той замок, до якого веде їх Віоланта? І чи є в цих горах велетні? Де закінчується стежка? Чи має вона кінець? «Тільки не для Сойки», — шепотіло щось у ньому, і якусь мить його серце знову билося так безстрашно і свіжо, як у десятирічного хлопця…
Мо відчув погляд Вогнерукого.
— Мій світ подобається тобі.
— Так. Ще й як подобається, — підтвердив Мо, відчуваючи у своєму голосі провину.
Вогнерукий гучно зареготав, і Мо дуже рідко чув, щоб він так щиро сміявся. Без рубців він видавався зовсім іншим, немов білі жінки зцілили йому не тільки обличчя, а й серце.
— І тобі соромно за це? — запитав він. — Чому? Бо й досі віриш, ніби тут усе складається тільки зі слів? Дуже дивно. Подивившись на тебе, можна було б повірити, що ти належиш цьому світові не менше, ніж я. А ти певен, що тебе не приписував хто-небудь до того іншого світу?
Мо не знав, подобається йому ця думка чи ні, проте відповів:
— Більш-менш певен.
Вітер приліпив йому на груди листочок. Із нього звисали крихітні членики, видніло перелякане обличчя, світло-буре, як і сам листок. Орфеєві листяні чоловічки вочевидь швидко поширилися. Це дивне створіння вкусило Мо за палець, коли він схопив його, а наступний порив вітру помчав його далі.
— А ти теж бачив їх учора вночі? — обернувся до нього в сідлі Вогнерукий. Солдат, що їхав позаду, відвернувся від його погляду. Адже немає чужішого краю, ніж край смерті.
— Кого?
Вогнерукий відповів йому глузливим поглядом.
Їх було двоє. Двоє білих жінок. Незадовго до світанку вони стояли між деревами.
— Як ти думаєш, чому вони йдуть за нами? Щоб нагадати, що ми завжди належимо їм?
Вогнерукий тільки стенув плечима, наче відповідь була несуттєва, а питання хибне.
— Я бачу їх щоразу, коли заплющую очі. «Вогнерукий! — шепочуть вони. — Ми скучили за тобою. Тобі знову крається серце? Ти відчуваєш тягар часу? Може, нам зняти його з тебе? Може, знову наслати на тебе забуття?» Ні, кажу я їм. Дайте мені змогу відчувати це ще якийсь час. Хтозна, може, ви й так невдовзі заберете мене назад. Мене, — він глянув на Мо, — і Сойку.
Над ними скупчилися темні хмари, що мов чекали за горами, і коні занепокоїлись, але Вогнерукий угамував їх кількома тихенькими словами.
— Що вони шепочуть тобі? — запитав Вогнерукий Мо і глянув так, наче знав уже відповідь.
— Ох! — Розмовляти про білих жінок Мо було важко. Так важко, наче вони міцно тримали за язик, тільки-но він пробував. — Здебільшого вони просто стоять, немов чекають мене. А якщо й кажуть щось, то завжди те саме: «Безсмертним, Сойко, тебе зробить тільки смерть».
Досі він ще нікому не розповідав цього: ані Чорному Принцові, ані Резі, ані Меґі. Навіщо? Ці слова тільки налякали б їх.
Але Вогнерукий знав білих жінок — і ту, якій вони служили.
— Безсмертним, — повторив він. — О так, вони залюбки кажуть такі слова, і, мабуть, це правда. Але що з тобою? Ти так квапишся до безсмертя?
Мо не спромігся відповісти йому.
Віоланта підігнала до них свого коня. Стежка вивела їх на гребінь гори. Глибоко внизу простерлося озеро, у воді відображувався замок. Він височів, мов кам’яний плід серед хвиль, далеко від берега… Його мури були темніші за ялини, що росли на довколишніх гірських схилах, і майже безкінечний міст, вузький, мов кам’яна смужка, тягнувся, спираючись на незліченні опори, над водою до берега, де поміж кількох покинутих хатинок видніли дві зруйновані сторожові башти.
— Неприступний міст! — прошепотів один солдат, і в його шепоті відлунювали всі перекази про це місце.
Знову пішов сніг, крихітні вогкі метелики, які зникали в темному озері, що мов пожирало їх, і молоді Віолантині солдати мовчки пригнічено дивились на негостинну мету своєї подорожі. Проте обличчя їхньої володарки проясніло, як у дівчинки.
— Ну, Сойко, що скажеш? — запитала вона Мо, вдягаючи собі на носа окуляри в золотій оправі. — Поглянь. Моя мати так часто розповідала мені про цей замок, що в мене таке враження, ніби я сама в ньому виросла! Хотілося б тільки, щоб ці скельця були кращі, — додала вона нетерпляче. — Але я вже звідси бачу, який він гарний!
Гарний? Мо назвав би замок радше похмурим, але для доньки Змієголова це, мабуть, те саме.
— Бачиш, чому я привела тебе сюди? — запитала Віоланта. — Ніхто не може взяти цей замок. Навіть велетні не могли захопити його, коли ще заходили до цієї долини.
