Чорнильна смерть - Корнелія Функе
— Ага. Це недобре. — Орфей дивився на книжку, що її Якопо так загребуще притискав до грудей. Він відчував, як йому долоні зіпріли від жадання. Слова Феноліо… А що, як вони не менш ефективні, ніж слова з самого «Чорнильного серця»?
— Принце, а що, якби, — ох, він залюбки скрутив би тоненькі в’язи цьому дурному князівському виродкові! — а що, якби я розповів вам кілька оповідок про розбійників, а ви за те позичили мені цю книжку?
— Ти вмієш розповідати оповідки? Я думав, ти торгуєш єдинорогами й коротунами.
— І цим теж!
«І зроблю так, щоб один з тих єдинорогів зжер тебе, якщо ти негайно не віддаси мені книжку», — думав далі Орфей і приховав свої чорні думки широкою усмішкою.
— А навіщо тобі книжка? Вона для дітей. Тільки для дітей.
Клятий малий усезнайко!
— Я подивлюся малюнки.
Якопо розгорнув книжку й погортав пергаментні сторінки:
— Вони нудні. Нічого, крім тварин, фей і кобольдів. Я терпіти не можу кобольдів. Вони смердять і схожі на Туліо. — Малий глянув на Орфея. — А що ти даси мені, як я позичу її тобі? Ти маєш срібло?
Срібло. Яблуко від яблуні впаде недалеко, дарма що більше скидається на свого вбитого батька, ніж на діда.
— Звичайно, — схопився Орфей за гаманець на поясі. «Ну стривай, принцику! — думав він. — Якщо ця книжка може те, що я думаю, я таки вигадаю для тебе кілька прикрих несподіванок».
Якопо простяг руку, і Орфей поклав на долоню монетку з зображенням його діда.
Долоня малого й далі була вимогливо розкрита:
— Я хочу три.
Орфей сердито буркнув, і хлопець ще тісніше пригорнув книжку до грудей.
Малий зажерливий байстрюк! Орфей поклав ще дві монетки на маленьку долоню, і Якопо мерщій стис пальці:
— Це на один день.
— Один день?
До них причалапав Ос. Пальці ніг рвали йому чоботи. Він усякчас потребував нових чобіт для своїх слонячих ніг. Ет! Нехай походить трохи босоніж!
— Пане! Ваш намет готовий.
Якопо поклав монетки до гаманця в себе на поясі і зверхньо простяг Орфеєві книжку.
— Три монетки — три дні, — проказав Орфей, беручи книжку. — А тепер зникни. Поки я не передумав.
Якопо зіщулився, але наступної миті згадав, чий він онук.
— Що ти верзеш, Чотириокий? — пронизливо крикнув він і так боляче наступив Орфеєві на ногу, що той зойкнув. Солдати, які, мерзнучи, сиділи навпочіпки під деревами, глузливо зареготали, а Якопо пішов як зменшене відображення Змієголова.
Орфей відчув, як кров ударила йому в голову.
— Що ти за охоронець? — гримнув він на Оса. — Не можеш захистити мене навіть від шестирічного хлопчика? — І, кульгаючи, зайшов до намету.
Ос запалив олійну лампу й постелив на холодну лісову землю ведмежу шкуру, проте Орфей, тільки-но зайшовши всередину крізь вузький вхідний отвір, відчув тугу за домом.
— Це все через Мортимера і його дурнуваті розбишацькі ігри! — лаявся він, сідаючи в кепському гуморі на шкуру. — Напишу, що він у пеклі, а з ним і Вогнерукий. Обидва вони, як вірити чуткам, здається, знову нерозлучні. Навіть якщо в цьому світі немає ніякого пекла, — що ж, тоді, Орфею, негайно припиши його. Напиши про той вогонь, який ніколи не припаде до вподоби Вогнерукому!
Писати. Орфей пожадливо розгорнув книжку, яку виторгував у ласого на гроші малого. Ведмеді, кобольди, феї… Малий мав слушність, це оповідки для дітей. Нелегко буде знайти щось привабливе для Змієголова, а він, певне, невдовзі погукає його. Хто ж, як не він, розважатиме його безсонного дня?
Так, знову кобольди. Старий, здається, полюбляв їх. Суто сентиментальна оповідка про закохану скляну жіночку… німфу, що безтямно закохалась у принца, чорта, — це все, мабуть, не цікавило Якопо. Чи є тут принаймні щось про розбійників? Або чи є бодай найменша згадка про Сойку? Так, оце була б штука: зайти до намету Змієголова і кількома прочитаними словами поставити перед ним ворога, якого він так довго і марно ловить. Але замість цього він читає про дятлів, солов’їв, навіть про горобця з даром мови, а про сойку жодного слова. Хай йому біс, нехай воно западеться! Слід сподіватися, що він недурно віддав свої срібні монетки. Відірвиніс… гм, здається, це створіння, з допомогою якого він може помститися хлопцеві. Стривай! «Там, де ліс найчорніший, — безгучно промовляв слова Орфей, — і навіть кобольди не наважуються збирати гриби…»
— Пане, цей табір — справді аж ніяк не приємне місце перепочинку! — раптом постав перед ним Айзенґлянц з украй похмурим обличчям. — Як, по-вашому, довго нам ще їхати?
Скляний чоловічок щодня сірішав і сірішав. Мабуть, йому бракувало суперечок зі своїм братом-зрадником. А може, причиною було те, що він знай хапав мокриць та хробаків і їв їх з очевидною насолодою.
— Не заважай мені! — гаркнув Орфей. — Невже не бачиш, що я читаю? І що це за нога знову причепилася до твоєї курточки? Хіба я не забороняв тобі їсти комах? Чи ти хочеш, щоб я прогнав тебе в ліс до твоїх диких одноплемінців?
— Ні. Ні, справді ні! Ласкавий пане, більше жодного слова не зійде з моїх вуст — і я жодної комахи не їстиму! — аж утричі зігнувся перед ним Айзенґлянц (ох, як Орфей любив його низькопоклонство!). — Лише одне запитання: це та книжка, яку вкрали у вас?
— Ні, на жаль, це тільки її маленька сестра! — відповів Орфей, не дивлячись на нього. — А тепер нехай нарешті буде тиша!
«…і навіть кобольди не наважуються збирати гриби, — читав він далі, — жили найчорніші з усіх тіней, найбезіменніші з усіх пострахів. Їх називали жахами, але колись вони мали людські імена, бо жахи — це душі людей, яким білі жінки не змогли омити серце від зла і тому послали їх назад…»
Орфей підняв голову.
— Диви, яка похмура оповідка! — пробурмотів він собі. — Що тут мав на увазі старий? Може, мале сатанинське поріддя так допекло йому, що він вирішив заспівати незвичайної колискової? Здається, таке може сподобатись і дідові Якопо. Ще б пак. — Орфей знову нахилився над сторінкою, на якій Бальбулюс намалював тінь, що чорними пальцями хапалася поміж літер. — Ох, дивовижно! — шепотів він. — Айзенґлянце, принеси мені перо і чорнило, але мерщій, а то я згодую тебе коням!
Скляний чоловічок запопадливо послухався, і Орфей узявся до роботи. Половина речення, вкрадена там, кілька слів, украдені там, шматочок речення як сполучна ланка, взятий з наступної сторінки… Слова Феноліо. Стиль, трохи легший, ніж у «Чорнильному серці», — інколи здавалося, ніби можна почути хихотіння старого, — але музика та сама. Тож чому слова