Чорнильна смерть - Корнелія Функе

Роль жінки

Яка для мене книжка?

У кронах вітер шарудить, гортає,

І знаю я, які слова читає,

Тож інколи повторюю їх тихо.

І смерть, зривавши очі, наче квіти,

Моїх очей ніде не може стріти.

Райнер Марія Рільке. Сліпа

Чоловічий одяг. Реза вкрала його у сонного Страшидла — штани і довгу теплу сорочку. Мабуть, то було все його майно. Мало хто з розбійників мав більше речей, ніж надягав на себе, але в наступні кілька днів одяг їй буде потрібніший, ніж Страшидлу.

Чорнильний світ колись давно вже змусив Резу надягти чоловічий одяг, і тепер вона одразу пригадала, як надягала грубі штани, і то так виразно, наче це діялося тільки вчора. Пригадала, скільки разів порізала собі шкіру на голові, коли ножем обтинала коси, і як боліло їй горло внаслідок постійних намагань надати голосові нижчого звучання. Цього разу вона тільки підбере коси і, можливо, їй не доведеться вдавати чоловіка, але штани набагато зручніші за сукню на стежках у дикій місцевості, а їй доведеться ходити такими стежками, якщо вона хоче йти слідом за Мо.

— Пообіцяй мені! — казав він і ще ніколи не просив її так наполегливо. — Пообіцяй, що ви заховаєтесь, будете байдужі до того, що відбувається, байдужі до того, що почуєте. А якщо нічого не вдасться, — що за вправна заміна слів: якщо я загину! — тоді Меґі повинна спробувати зачитати вас назад.

Назад? Куди? В дім Елінор, де кожен закуток нагадує про нього, а в садку стоїть його майстерня? Не кажучи вже про те, що Елінор тепер теж по цей бік літер. Але Мо не знає ані цього, ані того, що Орфеєві слова вже згоріли.

Ні. Без нього ніякого повернення. Раптом Мо загине в Чорнильному світі, вона теж помре в ньому, сподіваючись, що білі жінки приведуть її в те саме місце, що і його.

«Похмурі думки, Резо», — думала вона й поклала руку на живіт. Минуло вже багато літ, як там виростала Меґі, але пальці Рези й досі пам’ятали, скільки днів вона марно водила рукою по лону, і ту мить, коли раптом відчула в себе під шкірою маленьке тілечко. То була неповторна мить, і Реза не могла дочекатися, коли знову відчує, як невеличкі ніжки б’ють її зсередини по ребрах, а дитина в її лоні крутиться й потягується. Чекати, мабуть, уже недовго. Якби ж вона не боялася так за життя її батька.

— Ходімо. Пошукаймо його й застережімо від сороки та Хапала! — шепотіла Реза своїй ненародженій дитині. — Ми дуже довго тільки дивилися. Відтепер ми теж братимемо участь у грі, дарма що Феноліо не написав нам ніякої ролі.

Тільки Роксана знала, що задумала Реза, більше ніхто. Ані Елінор, ані Меґі. Обидві вони захотіли б піти разом з нею. Але вона мусить іти сама, хоча Меґі знову розсердиться на неї. Донька ще й досі не пробачила їй візиту до Орфея і ніч на цвинтарі. Меґі прощала нелегко, коли йшлося про батька. Тільки йому вона прощала завжди.

З-під ковдри Реза витягла книжку Феноліо. Вона попросила Батиста пошити для книжки шкіряну торбу, звісно, не сказавши йому, що він сам, напевне, народився на її сторінках.

— Дуже дивна книжка, — дивувався він. — Який писар понаписував такі огидні літери? І що це за палітурка? Що, в палітурника шкіра скінчилася?

Реза не знала, що сказав би Вогнерукий про її наміри. Її й досі зворушувало, що він довірив книжку саме їй. Але тепер вона мусить діяти так, як вважає за слушне.

Реза глянула на доньку. Меґі спала поряд із Фаридом, але трохи далі, на відстані, мабуть, метра, спав і Дорія, повернувшись обличчям до дівчини. Колишній Орфеїв скляний чоловічок лежав поряд із ним, юнак прикрив його рукою, мов ковдрою. Якою ще юною видавалася Меґі уві сні! Реза мало не нахилилася, щоб погладити їй коси на чолі. Їй завжди було тяжко думати про всі довгі роки, проведені далеко від неї, страшенно тяжко! Резо, поквапся! Надворі вже розвидняється. Скоро всі прокинуться й не пустять тебе.

Елінор пробурмотіла щось уві сні, коли Реза проходила повз неї, а вартові коло входу до печери приглядались, як вона зайшла за мур, який Феноліо спорудив для себе, немов прагнучи відгородитися від світу, який сам і створив. Він і його скляний чоловічок хропіли, немов змагалися між собою: як ведмідь і цвіркун. Крихітні Розенкварцові пальці були чорні від чорнила, а аркуш, поряд з яким він спав, укривали недавно написані слова, проте майже всі були закреслені.

Реза поклала торбу з книжкою поряд із міхом на вино, до якого й досі частенько прикладався Феноліо, хоч Елінор ніколи не проминала нагоди дорікнути йому за це. Написаний лист Реза поклала між сторінок так, щоб він стирчав з торби, мов біла рука, годі було не помітити його.

«Феноліо, — Реза довго добирала потрібні слова й досі не була певна, чи знайшла їх, — я повертаю „Чорнильне серце“ тому, хто написав його. Можливо, твоя книжка підкаже тобі, як має скінчитися цей сюжет, і нашепче слова, які захистять батька Меґі. Я тим часом спробую по-своєму подбати, щоб „Пісня про Сойку“ не мала сумного кінця. Реза».

Небо вже рожевіло, коли вона вийшла з печери, стояв лютий холод. Під деревами вартував Дерев’янка. Він недовірливо подивився на Резу, коли вона повернула на північ. Можливо, не впізнав її в чоловічому вбранні. Трохи хліба і фляжка води, ніж і компас, який принесла в цей світ Елінор, — оце й усе, що Реза взяла з собою. Не вперше вона мала сама орієнтуватися в цьому світі. Але не встигла вона далеко відійти, як позаду почулася чиясь важка хода.

— Резо! — гукнув Здоровань ображеним голосом, мов хлопчик, що заскочив сестру, яка намірилась утекти. — Ти куди?

Неначе вона зобов’язана розповідати йому.

— Тобі не можна йти за ним! Я пообіцяв йому, що наглядатиму за тобою, за тобою і твоєю донькою. — Здоровань міцно тримав її, а видертися з його рук не міг ніхто.

— Пусти мене! — пручалася Реза. — Він нічого не знає про Хапала. Я мушу піти до нього! Можеш наглядати за Меґі.

— Її захищатиме Дорія. Він ще на жодну дівчину не дивився так, як на неї. Та й Батист тут. — Здоровань і далі цупко тримав її. — До Озерного замку далекий шлях. Дуже далекий і дуже небезпечний.

— Роксана пояснила мені.

— Ну? І розповіла про жахіття? Про красноголовців і чорних ельфів?