Палац Посейдона - Томас Тімайєр

— Але ж ця крадіжка?.. Потім переслідування… А наша поїздка до Перу?

— Визнаю: було не надто чесно з мого боку влаштовувати тобі такі перевірки. Але я відчував, що маю пересвідчитися. — Наразі обличчя вченого стало трохи винуватим. — Хлопці твого віку надзвичайно схожі між собою, а надто ті, які виросли на вулиці й не знали батьківської опіки. А, крім того, я мав надати тобі можливість якнайближче познайомитися зі мною. Якби я запросив тебе на чашку чаю — ти, напевне, поцупив би в мене кишенькового годинника і втік. А в експедиції ми мимоволі проводили разом чимало часу. І це був дуже корисний досвід, маю зізнатися відверто. — Учений усміхнувся. — Тож я остаточно переконався що в наших із тобою жилах тече одна й та сама кров.

Оскар приголомшено мовчав. Він — син цієї видатної людини? Хай там як, але це вже занадто!

— Але ж моя матір?

— Коли я з нею познайомився, вона ще перебувала у шлюбі з іншим чоловіком. Ми покохали одне одного з першого погляду і близько року не розлучалися. Це був бурхливий і пристрасний роман. Після розлучення з чоловіком Тереза повернула собі дівоче прізвище — Веґенер.

— Тереза Веґенер… — Оскар вимогливо поглянув на вченого. — Що з нею сталося потім?

Обличчя Гумбольдта спохмурніло.

— Наше спільне життя не склалося. Два таких темпераменти, як я й вона, виявилися несумісними. В результаті я на тривалий час вирушив до Китаю, а Тереза залишилася у Відні й продовжувала виступати на сцені. Я й гадки не мав, що у нас буде дитина, й дізнався про це лише після повернення. Та було вже надто пізно. Тереза переїхала до Берліна, сподіваючись відшукати мене, прожила там деякий час, а в 1882 році раптом померла під час епідемії швидкоплинних сухот — приблизно водночас із моєю матір’ю. Так протягом одного року я втратив двох найближчих мені жінок… — Очі вченого підозріло заблищали, і йому довелося відвернутися й утерти непрохані сльози. — Як з’ясувалося згодом, моя матір і Тереза навіть не були знайомі. Та матуся залишила мені цілу скриню сувенірів і спогадів про Терезу, чиє мистецтво вона добре знала й надзвичайно високо цінувала.

— Театральні афіші, фото…

— Так-так. Але, крім того, у скрині зберігалися листи Терези, її щоденники й особисті речі. Усе це сховано…

–.. У тайнику, в подвійному дні, — закінчив фразу Оскар.

Гумбольдт здивовано скинув угору брови.

— Он як? Виходить, ви й до нього добралися? Втім, я міг би здогадатися. Коли до справи беруться двоє таких кмітливих молодих людей, як ти і Шарлотта… — Він не закінчив фразу й вів далі з посмішкою. — Ти зможеш усе це прочитати, коли ми повернемося додому. Могила твоєї матері розташована на цвинтарі церкви Святої Доротеї, її поховано поряд із моєю матір’ю. — Учений зітхнув. — Минуло чимало років, перш ніж я дізнався, що в Терези був син…

Оскар раптом відчув миттєве запаморочення.

— Із тобою все гаразд, мій хлопчику?

Фінкбайнер підвівся і простягнув йому склянку з водою.

— Дякую, все нормально, — пробурмотів Оскар, швидко випивши всю воду. — Це минеться. Мабуть, від хвилювання.

— Тебе можна зрозуміти, — промовив нотаріус, повертаючись до письмового столу.

— Але ж до чого тут усиновлення? — запитав Оскар, приходячи до тями. — Адже ви мій справжній батько.

— Через те, що документи, як ти вже чув, на жаль, не досить повні, — відповів учений. — Багато що загинуло в архіві сиротинцю під час пожежі. Того, що залишилося, недостатньо для того, щоб цілком достовірно засвідчити моє батьківство. Тому я обрав інший шлях — усиновлення, оскільки я не маю стосовно цього ані найменших сумнівів. Ти мій син, моя плоть і кров, і я буду абсолютно щасливим, якщо ти даси на це свою згоду.

Оскар ненадовго замислився й нарешті ствердно кивнув.

Фінкбайнер жваво потер долоні.

— Чудово! А чи не бажаєте ви в процесі всиновлення клопотатися про змінення прізвища на батьківське, чи збережете прізвище своєї матері? Втім, ви можете клопотати про це й пізніше.

Оскар знову замислився.

— Якщо дозволите, я поки що хотів би залишитися Веґенером. Для одного дня й без того забагато подій…

— Не маю заперечень, — заявив Гумбольдт. — Тереза могла б пишатися тобою.

— Тоді так і запишемо, — сказав Фінкбайнер. — Отже — Веґенер. Тепер, будьте ласкаві, прошу вас поставити підпис ось тут. — Він простягнув через стіл два аркуші з текстом і золоту самописку.

Оскар підвівся. Ноги задерев’яніли й не бажали слухатися. Воно й не дивно — адже не щодня трапляються такі важливі події. Взявши ручку, він поставив під документами своє ім’я, а потім озирнувся на батька.

Гумбольдт також підвівся. На його обличчі раптом з’явився на диво розчулений вираз.

— Ходімо, мій хлопчику, — промовив він. — Повернімося додому і відсвяткуймо цю знаменну подію. Втім, удома на тебе чекає ще один маленький сюрприз.

— Іще один? — Оскар навіть замружився. — Може, годі уже на сьогодні? А який сюрприз?

— Як же я тобі розповім? Тоді ніякого сюрпризу не вийде, еге ж? — Гумбольдт обхопив його за плечі, й обидва рушили до дверей…

Незабаром їхній екіпаж уже котився в напрямку до Плетцензеє.

Батько й син мовчали. Оскару ніяк не вдавалося зібрати докупи думки, так вразила його вся ця історія. Він думав про матір, намагався пригадати її голос, обличчя, руки — хоча б щось, — але в нього нічого не виходило. Коли вона залишила цей світ, хлопець іще був надто малим. Можливо, коли вони з Гумбольдтом прийдуть на її могилу, в його пам’яті спливуть якісь дитячі спогади.

Повз них пропливали будинки, сквери та парки. Голоси пішоходів і гучні крики вуличних торгівців Оскар