Палац Посейдона - Томас Тімайєр

необхідний певний час, щоб розвиватися. Вони мають навчитись поводитися з отриманими знаннями, помірковано й шанобливо застосовувати їх, зустрічаючи на своєму шляху інші форми життя. Такого часу ти не мала, та й не могла мати. Практично за одну ніч ти досягла неймовірної влади та інтелектуальної могутності. От і вирішила, що маєш право розв’язувати питання життя та смерті. А того не зрозуміла, що ти не Бог, а лише машина, почуття якої перебувають на рівні розвитку п’ятирічної дитини. Через те ти і є небезпечною, і я мушу тебе відключити.

— Але ж я не хочу вмирати. Будь ласка, збережи мені життя!

— Мені дуже шкода.

Оскар помітив, що ця бесіда зачепила Гумбольдта за живе. Він виглядав глибоко схвильованим.

— Я хочу повідомити тобі дещо таке, що, можливо, тебе потішить, — промовив Гумбольдт.

— Що?

— Ти не помреш. Знання про тебе сприятиме створенню більш досконалих і розумних машин. Машин, які матимуть достатньо часу для розвитку та вдосконалення. Ти продовжуватимеш існувати довіку в лабіринтах їхніх електронних мізків. А тому можеш не хвилюватися — одного разу ти відродишся, і все почнеться спочатку. Це всього лише питання часу. А тепер прощавай, Дарон!

Із цими словами він потягнув на себе важіль головного рубильника.

61

Сподівання на те, що Оскар або Гумбольдт устигнуть усіх: врятувати, танули щосекунди. Шарлотта, яку міцними скобами зафіксували на тапчані, не могла й поворухнутись. Їй залишалося тільки чекати, коли її перетворять на таку собі подобу людиномашини. Дівчині не могли зарадити ні відчайдушний опір, ні благання її відпустити. Роботи не сприймали слів — вони виконували задану програму — і квит. При цьому ніщо не могло вивести їх із рівноваги. Машинам не було ніякого діла до болю і тривог кількох зневірених людей.

Еліза, Рембо і моряки вже перебували під дією наркозу, тож спали й не відчували небезпеки, що неухильно насувалася. Тільки Шарлотта й Океанія бачили всі приготування.

Вони були нетривалими, маленькі роботи вправно готували обладнання та інструменти. Тим часом головний робот-медик, незугарний на вигляд, проте надзвичайно майстерний автомат із довгими, неначе ноги в павука, але дуже чутливими пальцями, підступив до Шарлотти.

— Ви готові? — проспівав він.

— Ні! А що, невже ж вас і справді це цікавить? — Шарлотта насмішкувато глянула на механічну істоту біля неї. — Ви самі заявили, що неухильно виконуєте наказ керівництва.

— Ви маєте рацію, — відповіла машина й узяла шприц із рук свого асистента. — І запевняю вас — це найпрекрасніша робота, яку тільки можна собі уявити. Операція над людським організмом цікава сама по собі й не так уже часто трапляється, проте у вашому випадку це дещо інше.

— Це чому ж?

— Ви жінка! — Він постукав блискучим хромованим пальцем по циліндру шприца. — Перша жінка, яку я маю честь бачити на своєму операційному столі. Досі мені доводилося мати справу з самими лише чоловіками. Це були сильні, зрілі особини, проте, на жаль, із дуже обмеженими розумовими здібностями. Натомість, працюючи з вами, я сподіваюся отримати абсолютно нові знання.

Голка шприца чомусь здалася Шарлотті надзвичайно довгою.

— Виходить, вам надано особливу честь? — Голос дівчини був сповнений сарказму.

— Безсумнівно. Не можу дочекатися, коли, нарешті, розітну ваш череп. — Робот підніс кінчик голки до її ліктя.

Шарлотта стиснула зуби, заплющила очі і спробувала уявити собі щось приємне. Якщо їй і судилося померти, то хоча б не від вигляду цієї жахливої голки.

Перед її внутрішнім поглядом пропливло обличчя Оскара. Дівчина згадала, як уперше зустріла його перед будинком свого дядечка. Він здавався худорлявим і нещасним у цих своїх подертих твідових штанях і старенькій курточці. Тоді вона вважала, що він — нероба, який невідомо яким чином привернув до себе увагу Гумбольдта.

Як же вона помилялася! Шарлотта мимоволі усміхнулася. Оскар і ці його нісенітні пригодницькі романи, які вщерть заповнювали всю його кімнату. Скільки разів вона приходила до нього й бачила, як він утупився в книжку, при цьому наминаючи щось солоденьке. Все навколо було засипане крихтами печива або тістечок. А коли вона віталася й починала щось розповідати, то бачила, що хлопець іще весь там, у дивних пригодах, і минав деякий час, поки він повертався зі своїх вигаданих світів. Оскаре, Оскаре!..

Вона розплющила очі.

Робот-медик так само стояв біля неї, та червона лампочка в нього на грудях уже не світилася. Рука, схожа на величезного павука-косарика, стискала шприц, а вістря голки застигло за якихось п’ять сантиметрів від її руки. Крихітна жовтувата крапелька зірвалася з нього й нечутно впала на підлогу.

Дівчина здивовано озирнулася. Всі інші роботи також зупинилися, включаючи й дронів-охоронців біля входу. Їхні очі згасли.

— Що сталося? — запитала Шарлотта. — Вони змінили своє рішення?

— Я гадаю, роботи відключилися від керуючого центру, — сказала Океанія.

— Але чому? Мені здавалося…

— Можливо, Оскар і мсьє Гумбольдт досягли мети.

— Ти й справді так думаєш? — запитала Шарлотта. — Це було б надто чудово для того, щоб виявитися правдою.

Наступної миті у біолабораторії повсюди згасло світло.

Оскар і Гумбольдт вирушили назад, геть із палацу.

Дарон була мертва. Позбавлена енергопостачання, диференційна машина перетворилася на купу непотрібного металобрухту, який не являв собою аж ніякої загрози. У той же час, одна за одною почали вимикатися найважливіші системи життєзабезпечення підводного міста. Спочатку відмовила вентиляція, потім — опалювальна система та освітлення.

У темряві Оскар чув, як Гумбольдт нишпорить по кишенях свого сюртука. Раптом спалахнув яскравий промінь світла.

— Кишеньковий ліхтар Рембо, — впізнав Оскар. — Звідки він у вас?

— Довелося позичити, —