Полонянка спустошених земель - Анна Ліє Кейн

Наступні кілька днів минули досить швидко. До палацу прибув Фредо. Колишній аристократ так і не повернувся жити в палац. Йому більше припало до душі займатися лісництвом. Але саме він мав супроводжувати мене до столиці. Назаріо та Альбу я вирішила залишити у Вомон-ле-Тіссен. Здається, я переймалася за фортецю та за пасинка набагато більше ніж за себе.

Альба ці дні всюди бігала за мною з дівчинкою, яку обрала для того, щоб вона супроводжувала мене в дорозі. Інколи мені навіть здавалося, що головна покоївка надто сувора до бідолашної обраниці. Але Альба завіряла, що коло мене має знаходитися людина нічим не гірша за неї.

Мене порадувало і те, що до мого від'їзду встиг повернутися у Вомон-ле-Тіссен і Бертолдо. Його годинниками зацікавилися у Мілаїрі, і він цим неймовірно пишався. Він завершив свою невелику подорож до колишньої столиці Ольдовії, яка тепер була лише черговим містом Мілаїри, та також виявив бажання поїхати до нової столиці.

Через ці новини я навіть змогла відігнати від себе страхи, та налаштуватися на подорож. Навіть про картини Коррадо забула.

Хлопчик більше не влаштовував істерик, навпаки поводився на диво спокійно та тихо. Ромілда тільки посміхалася та розводила руками.

Залишалося п’ять днів до нашого від'їзду з Валуа, коли я виходила з кабінету, щоб прогулятися у саду з Альбою, але мене зупинив голос Назаріо:

- Світла леді, - промовив він похмуро. Мені здалося, що він не хотів говорити мені нічого, але змушував себе.

- Що сталося? - я здивовано підняла брову. Констебль зітхнув.

- Я не хочу вас лякати, Сандро, але вимушений все ж попередити, що мені не подобається те, що відбувається зараз на кордоні з Джастаною.

Я задумливо схилила голову й опустила руку, яку занесла для того, щоб відчинити двері:

- Ви думаєте вони можуть оголосити війну Мілаїрі? - перепитала слабким голосом. Назаріо помовчав кілька хвилин, а потім заговорив:

- Мілаїра тільки закінчила війну, і їй треба час, щоб оговтатися та відновити сили, - голос констебля був тихим і розсудливим. - Зараз досить слушний час для нападу. Якщо, звісно, Джастана змогла накопичити достатню кількість сил. 

- Але на шляху воїнів Джастани опиниться Вомон-ле-Тіссен, - я зчепила руки у замок, намагаючись відігнати спогад про картину Коррадо. - Ви казали, що фортецю не так просто захопити.

- Це дійсно так, - кивнув Назаріо, але не спішив мене заспокоювати: - І з допомогою світлого лорда я зміг поновити гарнізон. Але я можу припустити, що король Джастани прагне здобути саме землі Валуа. Колись за них точилися запеклі бої. Ті війни завершилися мирною угодою між Джастаною та Ольдовією, та зараз Ольдовії більше немає. А найстрашніше, що зараз знаходиться у Валуа та стримує правителів Джастани - Білий Кат.

- І саме тепер він поїхав, - я облизнула сухі губи та проковтнула колючий страх, що застряг у горлі. - Можливо, не варто у цей час мені їхати?

Назаріо лиш похитав головою. Я й сама розуміла, що його здогадки можуть залишитися тільки фантазіями, а от Торгнір Гунар може дійсно образитися, якщо я просто проігнорую його запрошення. І що тоді він зі мною зробить ніхто не знає.

- Просто готуйтеся до того, що вам, можливо, треба буде дуже швидко повертатися, - промовив Назаріо. Я серйозно кивнула:

- Добре. Я поговорю про це з Асгейром.

- Він усе розуміє, - констебль пройшов до столу та подивився на папери, які там лежали. Мені здалося, що він має винуватий вигляд. - Маршал відчуває, що відбувається у Джастані. У нього є деякі плани, які він збирається втілити. Просто він не хоче вплутувати у це вас. А мені здається, що ви досить розумна жінка, Резедо-Сандро.

Після цих слів я відчула укол образи. Асгейр мені не довіряє. Можливо, вважає надто молодою чи нетямущою. Можливо, навіть, він правий. Але я обов'язково поговорю з ним про це, коли зустріну!

- Дякую, Назаріо, - я схилила голову та сумно посміхнулася. - За довіру. А тепер я піду.

Констебль мене не зупиняв.