Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Кажете, у Німеччині? Здуріли? Там казна-що робиться, Джексоне!
— Бачили б ви казна-що в нас удома, — сумно одказує арґентинець. Навколо рота пролягають довгі зморшки, зморшки, що свідчать про життя поряд з тисячами коней, де бачиш забагато приречених лошат і заходів сонця на південь від Ривадавії, де й починається справжній Південь… — Там безлад, відколи полковники захопили владу. Тепер, коли заворушився Перон… наша остання надія на «Acción Argentina[295]», — що це він торочить, Господи, я вмираю з голоду, — її придушили за місяць після заколоту… тепер усі вичікують. Ходять на вуличні акції хіба через звичку. Жодної надії. Ми надумали рушати, поки Перон не домігся чергового портфеля. Найвірогідніше військового. Він уже обіймав посаду descamisados[296], а тепер ще й армію отримає, розумієте… питання часу… ми могли б податися до Уругваю, там перечекати — така вже традиція. Але, можливо, він там надовго. Монтевідео кишить вигнанцями-невдахами та невдалими сподіваннями…
— Ага, але Німеччина — останнє місце, куди варто так рватися.
— Pero ché, no sós argentine[297]…
Довгий погляд у далечінь, уздовж спроєктованих шрамів швейцарських проспектів, у пошуках покинутого Півдня. Не та сама Арґентина, Слотропе, яка, за повідомленнями Боба Еберлі, підіймала тости за «Tangerine[298]» у кожному барі, тепер… Сквалідоссі хоче сказати: З усіх магічних дистилятів стогнучого, запітнілого перегінного куба Європи ми — найдрібніші, найнебезпечніші й найзручніші для практичного використання… Ми так само, як і ви, намагалися знищити своїх індіанців, ми так само, як і ви, прагнули білої версії реальності, яку отримали, — але навіть у найзадимленіших лабіринтах, у найдальнішій щільності полуденних балконів або дворів і воріт земля не дозволила нам забути… Але вголос він каже:
— Ви наче зголодніли. Ви вже їли? Я саме хотів повечеряти. Зробите мені честь?..
У «Кроненгалле» знаходять столик нагорі. Вечірня метушня потрохи стихає. Ковбаски та фондю — Слотроп таки добряче зголоднів.
— За часів ґаучо моя країна була чистим аркушем. Пампаси простягалися, скільки сягала людська уява, невичерпні, незагороджені. Місце, куди міг доїхати ґаучо, ставало його. Але Буенос-Айресу забаглося гегемонії над провінціями. Напруга через власність посилювалась і повсюдно ширилася. З’явилися загорожі, свободи для ґаучо стало обмаль. Наша національна трагедія. Ми одержимі спорудженням лабіринтів на місцях, де раніше простиралися розлогі рівнини і небо. Прагнемо накреслити на чистому аркуші паперу дедалі складніші візерунки. Для нас нестерпна така відкритість: для нас це страхіття. Гляньте на Борхеса. Подивіться на околиці Буенос-Айреса. Тиран Росас уже сто років як помер, але культ його процвітає. Попід вулицями міст, під перенаселеними кімнатами і коридорами, під загорожами і мережами сталевих доріг серце Арґентини у своїй упертості та винуватості прагне повернутися до первинного споконвічного невимовного спокою… анархічної єдності пампасів і неба…
— A-але колючий дріт, — Слотроп, натоптавши фондю у рот, знай собі наминає, — це вже прогрес — не-не можна вічно розкошувати на вільних просторах, неможливо стояти на шляху прогресу… — так, він насправді збирається ще пів години, цитуючи суботні вестерни, присвячені Власності, забивати баки цьому іноземцеві, що пригостив його вечерею.
Сквалідоссі, сприймаючи це як легке божевілля, а не грубість, лиш кліпає раз чи двічі.
— За звичайних умов, — намагається він пояснити, — завжди перемагає центр. Його сила з часом зростає, і цього не спинити, принаймні не звичайними засобами. Децентралізація, повернення до анархії вимагають незвичайних часів… ця Війна — ця неймовірна Війна — на сьогоднішній день стерла купу маленьких держав, що існували в Німеччині ціле тисячоліття. Геть стерла. Відкрила Німеччину.
— Аякже. Але чи надовго?
— Ні, не надовго. Безперечно, ні. На кілька місяців… може, до осені вже й мир настане — discúlpeme[299] до весни, ніяк не звикну до вашої півкулі — хіба що на одну весняну хвильку, можливо…
— Так, але… що ви збираєтеся робити, захопите землі й триматимете? Вони, друже, швиденько вас звідти випровадять.
— Ні. Захоплена земля — це нові загорожі, а ми хочемо лишити все відкритим. Хочемо, щоб земля зростала, мінялася. У відкритості Німецької зони наша безмежна надія. — Відтак, ніби отримав у чоло, раптом швидкий погляд, не на двері, але нагору, на стелю. — І така ж небезпека.
На цей час підводний човен ходить десь неподалік Іспанії, занурений упродовж дня, вночі на поверхні заряджає батареї, час від часу приповзає на заправку. Сквалідоссі про подробиці заправки балакати не хоче, але скидається на те, що вони мають багаторічні зв’язки з республіканським підпіллям — співтовариством доброчесності, дарунком завзятості… Тепер Сквалідоссі контактує в Цюриху з урядами, які з різних міркувань можуть захотіти допомогти його анархії-у-вигнанні. До завтра він має встигнути надіслати повідомлення до Женеви: звідти його передадуть до Іспанії, на підводний човен. Але в Цюриху повно агентів Перона. Стежать за ним. А він не має права ризикувати і підставити контакт у Женеві.
— Можу допомогти, — Слотроп облизує пальці, — але через брак грошей…
Сквалідоссі називає суму, якої вистачить і Маріо Швайтару, і на харчі на кілька місяців.
— Половину на стіл, і я побіг.
Арґентинець віддає повідомлення, адреси, гроші, оплачує рахунок. Домовляються за три дні зустрітися в «Кроненгалле».
— Хай щастить.
— І вам також.
Останній сумний погляд Сквалідоссі, він лишається за столиком один. Відкинутий чуб, затемнення.
Літак, пошарпаний DC-З, обраний за готовність підхалтурити, за добродушну засклену мармизу, за пітьму зовні та всередині. Скорчений серед вантажу, Слотроп прокидається, металічна темрява, вібрація моторів пробирає до самісіньких кісток… Із переділки десь попереду ледь сотається червоне мерехтіння. Слотроп підповзає до крихітного ілюмінатора й визирає. Альпи під місячним світлом. Але якісь ніби невисокі, не настільки вражаючі, як він собі уявляв. Ну, та дарма… Він знову вмощується на м’якому пружному лежаку, запалює сигару Сквалідоссі з пробковим фільтром, думаючи, а непогано так, хлопці просто сідають у літак і летять, куди заманеться… от навіщо сідати в Женеві? А може — ну, скажімо, в Іспанії? Але ні, там же фашисти. Може, десь на південних островах? Гм-м. Повно япошок і військових. А от Африка — Чорний Материк, там геть нікого, самі тубільці, слони і Спенсер Трейсі[300]…
— Нема куди тікати, Слотропе, нема куди. — Постать щулиться біля ящика і тремтить. Слотроп
