Чоловіки під охороною - Робер Мерль

class="book">— Сідайте, докторе, — каже Гельсінгфорс. — Цей табурет дубовий, він не розвалиться під вашою вагою. А ви, Одрі, перестаньте рюмсати. Терпіти не можу, коли ваші сльози падають у мою чашку. Докторові байдуже. Йому в жінок подобається все, навіть сльози. Якщо йому хочеться зібрати їх у свою чашку, то це його справа. Ставте тацю сюди. І не намагайтеся розчулити мене, вдаючи, ніби ви надриваєтесь. Таця разом з усім, що на ній стоїть, не важить і п’яти кілограмів. Докторе, ваша сором’язливість безглузда, поверніться й сідайте. Одрі хоче привітатися з вами. Одрі, привітайтеся зі своїм другом! Ви повинні це зробити, він-бо вас мало не зґвалтував.

— Добрий день, Мартінеллі, — каже Одрі ніжним, мелодійним, але засапаним голосом, з ненавистю зиркаючи на мене.

— Чому так неприязно? — озивається Гельсінгфорс сміючись, і цей її сміх нагадує цьвохкання батога. — Ну ж бо, Одрі, привітайтеся ще раз! Я не бажаю, щоб між моїми іграшками панувала ворожнеча.

Мені не хочеться ще раз розповідати, які награні, штучні були монологи в Гельсінгфорс. Ця жінка — жахливий капрал, і все, що вона каже, майже ніколи не звучить правдиво. Але я завважую, що у своїй жалюгідній злобі Гельсінгфорс навіть переймається. — натхненням. «Я не бажаю, щоб між моїми іграшками панувала ворожнеча». Влучна фраза. І звучить, мов постріл дуплетом. Щоправда, на мене вона не діє. Але я бачу, що рабиня Гільди Гельсінгфорс здригається.

— Добрий день, Мартінеллі, — каже Одрі, не набагато привітніше дивлячись на мене.

— Ревнуєте, Одрі? — питає Гельсінгфорс, підводячи праву брову. — На якій підставі? Хіба ви маєте на мене якісь права? Відповідайте, стерво!

— Ні, — озивається Одрі зі сльозами на щоках, — ніяких!

— Чудово! Відтепер, Одрі, ви будете з Мартінеллі люб’язні.

— Постараюсь, — відказує безбарвним тоном Одрі.

— Атож, постарайтесь, я вам раджу. Постарайтеся також по-справжньому оцінити його самого. Ви не розумієте, що доктор — рідкісний об’єкт. Розкішний! Особливо тепер, коли «кавалери без дам» схильні гратися в політику.

Я нашорошую вуха: підтверджується інформація організації «ми».

— Налийте собі, Одрі, — каже Гельсінгфорс, сідаючи в плетене крісло.

Гельсінгфорс, мабуть, звикла до своєї голизни. Вона нічого не соромиться.

Навпаки, її рухи досить невимушені.

— Налийте й докторові, — провадить вона. — Перше ніж у нього про щось просити, треба його нагодувати. Одрі, якщо ви знову розіллєте на стіл бодай краплю чаю, то я встану й дам вам ляпаса!

— Пробачте мені, — каже Одрі, і по її ніжних щічках все котяться й котяться сльози.

— Мені остогидли ваші вибачення! І ваша покірливість. У вас душа рабині, Одрі. Ви плазуєте біля моїх ніг, мов собака з висолопленим язиком, і ладні лизати мені п’яти. Беріть приклад із доктора. Він не плазує. Він тричі подавав мені заяву про відставку. А це означає, що він тричі ставив на карту своє життя. А знаєте, чому доктор має намір дати згоду спати зі мною? Думаєте, тому, що боїться мене? Ні! Він сподівається, — глузливо каже вона, зиркаючи на мене сповненими вбивчої зневаги очима, — що це дасть йому змогу виграти час, завершити роботу над вакциною й урятувати людство.

Ось і настає той психологічний момент, коли мені треба заговорити. Я міряю Гельсінгфорс поглядом, що йогосам назвав би безсоромним, і багатозначно кажу:

— Ви надто спрощуєте мої мотиви. Ви самі добре знаєте, що я йду не на страту.

Гельсінгфорс сміється. І я ще раз завважую, що цей сміх у неї глумливий. Вона ніколи не сміється добродушно.

— Чуєте, Одрі? Доктор італієць. Він уроджений поет. А ви поетеса, Одрі? Невже ви гадаєте, що коли любите виряджатись, то вже й поетеса?

Одрі здригається, обличчя її спотворює гримаса.

— Але ж то ви самі, Гільдо… — промовляє вона й кидає на Гельсінгфорс погляд, який мене зворушує.

— Це — доказ того, що мої смаки змінюються, — відповідає Гельсінгфорс убивчим тоном. — Насправді ваші маскаради починають мені набридати. Зрозумійте, ваше лахміття — це блазнювання. В ньому ви зі своїми вадами стаєте ще смішніші!

Гельсінгфорс випростує плечі, переводить дух і вирячує праве око. Це ознака того, що вона знайшла вже іншу тему.

— Що ви хочете довести цією білою сукнею, Одрі? Що ви незаймана? То й що? Нема чим пишатися! Докторе, — каже вона далі, так, ніби збирається передати мені свою рабиню, — вам подобається Одрі?

— Ні, — обережно відповідаю я.

Гельсінгфорс сміється.

— А чого їй бракує, щоб вам сподобатися?

— Кілька кілограмів ваги.

— Чуєте, Одрі? Доктор вважає вас надто худою. Та ви і є худа. Худа, незаймана й розпещена.

— Гільдо!

— Та ще й дурнувата, — провадить Гельсінгфорс жвавішаючи. — Така дурнувата, що розпатякування якоїсь Рут Джеттісон сприйняли за євангельські слова! І ні разу в житті не скуштували нічого, крім поцілунків та пестощів. Послухайте, Одрі, я служу Бедфорд, бо вона служить моїм інтересам, але мені начхати на її догми. І я дістаю втіху з ким мені хочеться.

— Гільдо! — кричить Одрі приголомшливо жалісним голосом. — Ви ж бо знаєте, що втіха…

— Замовкніть, нікчемна святеннице! — червоніє від люті Гельсінгфорс. — Ваше невігластво просто дрімуче! Усе ж таки ви не станете вчити мене, що таке оргазм! Ви, чия піхва жодного разу не приймала в себе прутня!

— Гільдо!

— Та ще й недоторка! Геть звідси, дурепо! Йдіть мити кахлі на кухні й не виходьте звідти. Чуєте, не виходьте звідти! Мені хочеться побути наодинці з Мартінеллі.

Якби Одрі не ненавиділа мене, то я міг би її пожаліти. Обличчя в дівчини спотворилося від душевного болю. Я краєм ока дивлюсь, як вона йде — низенька, в довгій старомодній сукні, що метляє над черевичками минулого століття.