Чоловіки під охороною - Робер Мерль

— Я не згоден з вами, Гельсінгфорс! Якщо Одрі пустить собі в груди кулю, то я їй уже не допоможу. І доктор Рільке в Блувіллі теж. Її доведеться везти до Монтпілієра. І то тільки в тому разі, якщо куля прошиє легені. Але якщо вона прошиє серце, то все скінчиться вмить.

— Замовкніть, Мартінеллі! — кричить Гельсінгфорс, кидаючи на мене лютий погляд. — Одрі навіть не знає, де в неї серце. Погляньте на пістолет. Вона наставила його багато правіше від серця!

— Який жах! — кричу я й собі. — Хіба можна говорити такі страшні речі!

Гельсінгфорс повертає до мене сердите обличчя:

— Кажу вам востаннє: замовкніть! Дайте мені змогу погратися в цю гру так, як мені хочеться! Ви все псуєте своїм безглуздим втручанням!

Коли я знову переводжу погляд на Одрі, мені впадає в око, що вона вже переставила пістолет, і тепер він націлений у дуже небезпечне місце. По моїх щоках котиться піт. Я мовчу. Відчуваю, що втручатися далі не варто. І дивна річ — Гельсінгфорс теж мовчить.

— Ну? — каже Одрі, якій мовчанка Гельсінгфорс додає сміливості. — Ви задоволені? Тепер пістолет на місці?

Гельсінгфорс не промовляє ні слова. У цю мить я майже певен, що її охопив страх за фатальний кінець. Де й поділась уся її розперезаність, якій ще хвилину тому, здавалося, не має меж. Гельсінгфорс осідає, опускає плечі і, обернувшись до мене, стомлено каже:

— Геть звідси!

Я ошелешений. Вона здається!

Все відбувається вмить. Обличчя Одрі, яка й далі притискає до грудей дуло пістолета, розслаблюється й наливається рум’янцем; відкинувши назад голову вона переможно дивиться то на мене, то на Гельсінгфорс. Цей погляд — велика помилка з її боку, я завважую це одразу ж.

А Гельсінгфорс випростується й горлає:

— Докторе, зостаньтесь!

Підійшовши до Одрі, Гельсінгфорс, у якої випинаються жили на скронях, нахиляється вперед, уся багровіє і кричить — ні, надсадним голосом волає:

— Одрі, я не потерплю шантажу! Я не дозволю вам диктувати мені, як я маю поводитись! Я теж обміркувала своє рішення. Доктор приходитиме сюди стільки разів, скільки мені заманеться. Він приходитиме завтра, завтра і завтра!

Не знаю, чи Гельсінгфорс навмисне захотіла передражнити слова з «Макбета», але на останньому «завтра» лунає постріл, і Одрі падає. Мене дивує не те, як раптово ляснув цей сухий і не дуже гучний постріл, а те, як повільно падає Одрі. Передусім я не одразу зрозумів, що Одрі вистрілила. Я тільки побачив, як гойднулась її постать, відкинулася назад голова, набухла шия, а губи гарячково, з моторошним присвистом ухопили ковток повітря. Потім викотились очі, поблякло обличчя, підітнулися коліна. І аж тоді Одрі почала падати — дуже повільно, як у сповільненому фільмі. Ноги помалу підкосилися, постать, ледь погойдуючись, похилилась і впала долілиць — не рвучко, а досить граційно. І з тією легкістю, з якою зі спинки стільця сповзає шарф, згортаючись на підлозі в клубок.

Гельсінгфорс несамовито скрикує, вклякає навколішки біля тіла й перевертає його.

— Докторе! — кричить вона в розпачі. — Робіть щось, швидше!

Та робити щось уже пізно. Гельсінгфорс мала б це знати! Тільки для того, щоб не відчувати потім докорів сумління, я вклякаю з другого боку Одрі, стягую з неї пуловер і знаходжу рану від кулі. Мені навіть не треба прикладати вухо до її грудей, але я прикладаю, бо цього від мене чекають. Потім підводжусь, дивлюся на Гельсінгфорс і хитаю головою.

Вона не промовляє ні слова. Обхопивши могутніми руками тендітне тіло Одрі, вона легко підіймає його, несе до плетеного крісла й кладе туди. Відтак важко опускається біля крісла навколішки, прихиляє свою голову до голови Одрі, яка поруч з головою Гельсінгфорс здається дитячою голівкою, і починає стогнати.

Цей лиховісний стогін час від часу стає таким пронизливим, що його просто несила витерпіти. Здається, то ціла зграя диких собак виє на місяць. Подеколи цей стогін, різкий і хрипкий водночас, переходить у голосіння, в якому я вловлюю окремі слова та не зовсім зрозумілі уривки фраз. Потім знову починається тваринне завивання, сповнене такого непогамовного розпачу, що в мене холоне серце. Обличчя в Гельсінгфорс змарніло, перекривилося, щоки запали, з примружених очей котяться сльози. Особливо мені впадають у вічі її губи: вони застигли в затятій гримасі, немов на масках з грецької трагедії.

З уст цієї маски зривається нескінченний речитатив і скорботною луною відбивається в заскленій залі.

Я не намагаюся скористатись у цю хвилину з її стану, щоб одягтись і вшитись звідси, тільки тому, що боюся привернути до себе її увагу. Адже вона, чого доброго, поки мої руки будуть зайняті, ще накинеться на мене. Коли пролунав постріл, я сподівався, що сюди прибіжить стривожена Джекі. Але ні, вона, мабуть, не почула пострілу. Очевидно, скляні стіни басейну подвійні чи й потрійні — так вони краще зберігають тепло, — і крізь них не проник слабкий звук пострілу з малокаліберного пістолета. Мушу сказати також, що мене зачарувала жахлива туга Гельсінгфорс і водночас приголомшило все, що тут сталося. Ноги в мене наче ватяні. Я сідаю на табурет і ніяк не можу позбутися невідчепної думки про те, що все можна ще повернути назад і запобігти цим подіям.

Адже це так безглуздо! Зрештою, все почалося, мов гра, тільки трохи жорстокіша за їхні звичні ігри. А скінчилося тим, що на мармурові плити пролилася кров із людського серця.

Завивання стихає. Я підводжу голову. Гельсінгфорс стоїть біля крісла, в якому лежить Одрі. Вона нерухома, мов статуя, обличчя в неї скам’яніло, її праве око вп’ялося в мене.

— Це через вас, — каже Гельсінгфорс свистючим голосом.

— Звичайно ж, — відповідаю я, потім устаю і дивлюся на неї з гнівом і страхом водночас. — Я ж прийшов сюди з власної волі! І з моєї власної волі ви зробили