Леобург - Ірина Грабовська
— Де?
— Ну, там! — Данило роздратовано закотив очі.— Де в небі дирижаблі, а ти — псих!
— Та я вже почуваюся психом і тут,— пробурчав Федя.— Якась дурня. Гадаєш, він пройшов через цей... як його... портал і залишився у твоїй вигаданій країні?
— Вона не вигадана! — відрубав Данило.— Між іншим, ти непогано приклав мене об підлогу — досі щелепа болить.
Федя нахилився ближче, роздивляючись його обличчя. Ну, так. Червоно-синя пляма, хоч і невелика, справді є. Можливо, Данило якось вдарився об одвірок і вирубався? Втім, наразі головне — щоб він зовсім не схибнувся.
Повернення до «палацу» було зовсім не таким солодким, як мріялося Феді на початку вечора. По-перше, вони повернулися самі, по-друге, все з тим самим кепським настроєм, а по-третє, на вході, схрестивши руки на грудях і роздратовано насупившись, на них чекала ця жахлива дівуля.
— Я згадала слово.
— З трьох літер? — глузливо гмикнув Федя і завалився в крісло.
— Ні, літер там вистачає. Ти з першого разу не запам’ятаєш,— Джекі вжалила його злим поглядом.— Транслокальність. Переміщення в просторі. Те, що описував Іван Дмитрович.
Данило всміхнувся, вмощуючись на дивані.
— Прикольно. Це дядько вигадав?
— Не знаю. Поки ви гуляли, телефонувала Маріанна. Завтра приїде Трегубов, колишній колега Івана Дмитровича, можеш запитати у нього,— дівчина вийшла з кімнати й повернулася з чорною пластиною в руках.— І ще — ось. Може, тобі буде цікаво.
Федя витягнув шию, щоб роздивитися дивний предмет, який вона віддала Данилові. Він був схожий на просту рамку для світлин, тільки картинка мала незвичний вигляд. Зображення було розпливчасте і жовтувате, ніби знімали в позаминулому столітті. За столом, у старомодному піджаку й циліндрі, пихато задерши підборіддя, сидів чоловік середнього віку. Зліва на поверхні фотопластинки було вигравіювано герб: лев з колбою у лапах. Унизу, натертий до блиску, сяяв кириличний напис: «ЛЕОБУРГ».
— Це шо таке? — Федя прибрав з чола набридливе пасмо.
— Це мій дядько,— прошепотів Данило, замислено роздивляючись зображення.— Цікаво, чи зараз роблять такі фотографії? Залізна пластина... Федю, ти бачив сучасні фотки на залізі?!
Федя насупився, але чимала кількість випитого пива не давала змоги зосередитись.
— Іван Дмитрович показав мені її пів року тому,— сказала Джекі та присіла на краєчок дивана поруч з Данилом.— Мене теж здивувало, що вона видається старовинною. До речі, він називав це «феротипом», а не фотографією.
— Ну, це не дивина,— Федя почухав потилицю.— Він міг сфотографуватися в якійсь антикварній крамниці. Або на фестивалі субкультур.
— А що тоді «Леобург» по-твоєму? — в’їдливо посміхнулася Джекі.— Назва крамниці?
Вони втрьох втупилися в дивовижний герб. Ні, все-таки це схоже на місто. Тільки де воно? В Нижній Саксонії? Або під Віднем? Чи дійсно десь у паралельному світі? Невже і Данило, і його дядько примудрилися побувати там? У Феді вже злипалися очі, тому всі ці питання зараз не здавалися такими вже дивними.
— Леобург,— задумливо вимовив Данило.— Чому тоді напис кирилицею? До речі, вони теж говорили російською, але з жахливим акцентом.
— Ich weiss nicht[10],— раптом промовила Джекі, й Данило помітно здригнувся.— Але Іван Дмитрович казав, якщо німецьку я не подужаю, то нестрашно, бо вона мене обов’язково зрозуміє.
— Вона?
— Мабуть, Агнеса, яку ти бачив,— тихо відповіла Джекі.— Я відмовилася від експериментів, але він хотів, щоб ми зустрілися. Він ніколи більше не заводив про це мову, проте я поцупила у нього підручник з німецької. Аби було за чим гаяти час вечорами.
Федя вже не розумів, про що йдеться, тому позіхнув і насилу підвівся з м’якого крісла.
— Ну, все. На сьогодні з мене досить цього вашого фентезі. Я спати.
Він поплентався нагору, сяк-так почистив зуби і потім з насолодою розтягнувся на прохолодних простирадлах...
Щось шаруділо.
Федя вмить розплющив очі, серце шалено калатало в грудях. У кутку щось майнуло, блиснуло світло, і з темряви виринуло потворне зморшкувате обличчя. Від жаху Федя не міг поворухнутися. У темряві поступово почали проступати непевні обриси — білий туман, складки одягу... Істота знову зашаруділа, проте й не думала зникати — навпаки, раптово посунула просто на нього.
Федя мало не оглухнув від власного крику і стрімголов кинувся з кімнати.
Немає того Леобурга й паралельного світу. Данило просто бачив привидів цього клятого будинку.
— Обличчя над столом, кажеш? Літало?
Данило присунув склянку води ближче до друга. Похмурий блідий Федя тільки скривився.
— Ти мені ще валер’янки накрапай! — він клацнув запальничкою, розпалюючи цигарку.
— Валер’янки немає, але в барі бачив коньяк.
— Це вже краще. І, будь ласка, тихіше, бо ота прокинеться...
— «Ота» вже прокинулася. Не треба було так верещати,— Джекі сонно потерла очі й сіла з іншого боку столу.— Чого ж вам усім не спиться, га?
— Федя бачив привида.
Данило подивився на неї максимально серйозно. Дівчина вигнула брови від подиву, яскраво-зелений хвилястий вихор упав на чоло. Вона помовчала, а потім розреготалася.
— Ой... Вибач, Даниле!
— Та я тут до чого. Онде у нас потерпілий.
— Ой блін,— вона затулила обличчя руками, намагаючись заспокоїтися.— Ну, чому тільки я в цьому будинку нічого не бачу і не чую, Федоре?
Федя пустив дим крізь ніздрі. Його очі загрозливо потемніли й почали наливалися люттю. Майже як у того психа з... з Леобурга?
— Треба оголошення написати, що за «Федора» засуджують до...
— Це, звісно, дивно,— урвав його Данило.— Але ж сам казав, що привид у замку — це круто, туристи повалять, усе таке. Мені здавалося, ти їх не боїшся.
— Як можна боятися того, чого не існує? — роздратовано пробурчав його Друг.— Але я справді не знаю, як це пояснити. Було — і зникло. Як у кіно. Я спочатку навіть не знав, що робити.
— В будь-якій незрозумілій ситуації з вереском ховайся в шафу! — втулила Джекі та схилила голову набік, роздивляючись наїжаченого очевидця «надприродного явища».— А пояснення просте — треба менше пити.
— Де у неї вимикається звук, га? — загарчав Федя й підвівся з-за столу.— Чи ця функція в андроїдів не передбачена?
В цей час із їдальні пролунало п’ять глухих ударів. Озвався старовинний годинник з позолоченим
